Читати книгу - "Бібліотека душ"

— Твоя охорона, — промовила Емма тоном офіціанта, що пропонує вишукану страву.

Ми могли або чекати й сподіватися, що вони десь подінуться, або відчинити двері й зустрітися з ними лицем до лиця. Останній варіант був відважнішим і швидшим, тож я прикликав Нового Джейкоба і сказав йому, що ми зараз розчахнемо двері й будемо битися, і щоб він, коли його ласка, не обговорював цього зі Старим Джейкобом, бо той неминуче скиглитиме й опиратиметься. Але на той час, коли я все владнав, Емма вже діяла.

Мовчки й спритно вона відчинила одну стулку поворотних дверей. Перед нами низкою вишикувалися п’ятеро витворів у різномастих уніформах, і у всіх на поясах теліпалася поліцейська табельна зброя. Вони стояли в розслаблених позах і дивилися в протилежний од нас бік. Ніхто не помітив, що двері відчинилися. Перед ними лежало подвір’я, оточене приземкуватими баракоподібними будівлями, а віддалік здіймалася догори фортечна стіна. Я вказав пальцем на мізинець, захований у Емминій кишені, — сон, губами промовив я, маючи на увазі, що треба цих витворів зробити непритомними, а потім затягнути їх у вежу, бо це здавалося найбільш доцільним з практичного погляду. Вона зрозуміла, причинила двері лише наполовину й почала викопувати з кишені палець. А я потягнувся до протипилових масок, які запхав був за пояс.

І тут над фортечним муром удалині пролетіла якась полум’яна маса. Вона описала елегантну дугу і жвакнула посеред двору, плюючись навсібіч краплями вогню. Вартові забігали: двоє наважилися підійти поближче, щоб глянути, що ж воно впало, і коли вже посхилялися над вогненною кашею, через мур перелетів ще один кім’ях і влучив у одного вартового, аж той розпластався на землі, і зайнялося все його тіло. (Судячи з різкого запаху, що швидко поширювався, прилетіла суміш бензину й екскрементів.)

Решта вартових підбігли, щоб його загасити. Задзеленчала лунка сигналізація. Кілька секунд — і з будинків, що стояли довкола подвір’я, висипали витвори й помчали до муру. Розпочалася Шаронова атака, дай йому Бог здоров’я, і хвилина в хвилину вчасно. Якщо пощастить, у нас буде нормальне прикриття, аби безперешкодно пошукати друзів, хоч кілька хвилин. Навряд чи у витворів піде більше часу на те, щоб придушити кількох амброманів, озброєних катапультами.

Ми окинули поглядами подвір’я. З трьох боків його обступали невисокі будівлі, всі більш-менш однакові. І ніде не було ні підсвічених стрілок, ні неонових вивісок, які б сигналізували, що тут утримують імбрин. Доведеться шукати якнайшвидше і сподіватися на удачу.

Троє витворів побігли до стіни, а двоє лишилися гасити того, якого накрили палаючі випорожнення. Спинами до нас вони викочували його по землі.

Ми навмання вибрали будівлю — ту, що стояла ліворуч, — і помчали до її дверей. Усередині очам відкрилася кімната, напхана, судячи з вигляду й запаху, одягом із секонд-хенду. Ми побігли проходом, обабіч якого тяглися вішаки з найрізноманітнішим одягом, з різних епох і культур, усі впорядковані та з бирочками. Напевно, то був гардероб для всіх контурів, до яких проникали витвори. Я подумав, що той кардиган, який доктор Ґолан вбирав на наші сеанси, цілком міг колись висіти в тій кімнаті.

Але наших друзів тут не було, імбрин теж, тому ми продиралися проходами, шукаючи виходу до сусідньої будівлі, щоб не довелося знову виходити на подвір’я, де ми неодмінно трапимося на очі витворам.

Виходів не знайшлося. Треба було ризикувати і знову вискакувати надвір.

Ми підійшли до дверей і виглянули в шпарку. Довелося перечекати, поки подвір’ям із запізненням, на ходу натягаючи форму, біг ще один охоронець. Коли горизонт очистився, ми вибігли на видноту.

Довкола нас падали катапультовані предмети. Коли в Шаронової імпровізованої армії закінчилися екскременти, вона почала запускати інші речі — цеглу, сміття, маленьких дохлих тварин. Я почув, як один із цих снарядів брудно лаявся в польоті, а потім гепнувся, покотився по землі, і я впізнав обриси поморщеної зсохлої голови з мосту. Якби моє серце не калатало так швидко, я б гучно розсміявся.

Ми перебігли через подвір’я до споруди навпроти. Її двері обіцяли багато: важкі, металеві, їх би неодмінно охороняли, якби вартовому не довелося покинути свій пост і бігти до муру. Авжеж, усередині тримали щось важливе.

Відчинивши їх, ми прослизнули в маленьку лабораторію, стіни якої було обкладено білими кахлями. Тут сильно пахло хімікатами. Мій погляд одразу привернула до себе шафка, в якій було повно жахливих хірургічних інструментів, всуціль сталевих і блискучих. Крізь стіни пробивався низький гул, нерівне серцебиття машин, але також іще дещо…

— Ти це чуєш? — напружено вслухаючись, спитала Емма.

Я чув. Неперервний і деренчливий, але виразно людський звук. Хтось сміявся.

Ми з Еммою обмінялися спантеличеними поглядами. Емма віддала палець Матінки Пилок мені й засвітила в руці вогник. І ми обоє наділи маски. Ми думали, що готові до чого завгодно, хоча тоді навіть не підозрювали, які кошмари чекають на нас у цьому будинку.

Ми рушили в обхід кімнат, які я зараз ледве можу описати, бо я щосили намагався викинути їх із пам’яті. Кожна наступна кімната була страхітливішою за попередню. У першій розташувалася маленька операційна для показових операцій; стіл тут було зміцнено шкіряними пасками й обмежувачами. Керамічні ванни уздовж стін стояли напоготові — збирати висмоктані з тіла рідини. Далі розташовувалася дослідницька, де від крихітних черепів та інших кісток тяглися дроти до електричного обладнання й вимірювальних приладів. Стіни були обклеєні полароїдними знімками, що документували експерименти, які проводилися на тваринах. Коли дійшла черга до них, ми вже тремтіли й затуляли очі.

Але найгірше чекало попереду.

У наступній залі відбувався експеримент. Ми налякали двох медсестер і лікаря, які саме виконували якусь страшну процедуру над дитиною. Між двома столами в них був розтягнутий маленький хлопчик, а під ним лежали постелені газети, щоб на них скрапувало. Медсестра тримала його за ноги, а лікар узяв за голову й холодним поглядом дивився в очі.

Побачивши нас у масках і з вогнем у руках, вони закричали «На поміч!», але до них ніхто не прийшов. Лікар кинувся до столика, що вгинався під ріжучими інструментами, але Емма його випередила, і після недовгої шарпанини він здався та підняв руки догори. Ми затисли дорослих у кутку й поставили вимогу — сказати нам, де утримують полонених. Але відповідати вони відмовилися, я дмухнув порошку їм в обличчя, і вони звалилися на підлогу.

Малий був сторопілий, але, поза тим, неушкоджений. Здавалося, він не може видати нічого, крім скигління, у відповідь на