Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я можу піти…
— Залишся. Ти мені потрібний.
— Чому саме я?
— Тому що ти такий обов'язковий, — зітхнула вона. — Тому що ти такий безколірний. Зараз мені це потрібно. Мені треба забути.
Я нахилився вперед, склавши руки будиночком.
— Ти хочеш, щоб хтось відмовив тебе від цього?
— У жодному разі.
— Тим не менш, я відчуваю певний обов'язок спробувати це.
— Заради Бога, невже ти думаєш, що можеш сказати мені щось таке, чого я вже сама собі не сказала?
Я нахилив голову, посмикав шов на своєму лікарняному халаті, провів уздовж нього пальцями, роблячи «стрілку» на рукаві. Потім:
— Я розповів своїй дружині.
— Котрій з них?
— Моїй першій дружині. Першій жінці, з якою одружився. Дженні. Вона була лінійна, а я — ні; я розповів їй, і вона мене кинула. І з'явився один чоловік, він хотів дізнатися про майбутнє, а коли я відмовив, він повівся не дуже чемно, і я захотів померти; померти справжньою смертю — чорнотою, що зупиняє темряву. Ось чому… Це відповідь на твоє питання. Чому я… уникаю конфліктів. Бо все інше, що я робив, не дало помітних результатів.
Вагаючись, вона посмоктувала нижню губу, закотивши її за зуби. А потім:
— Дурник. Можна подумати, що інші люди знають, як жити правильно.
* * *
Забуття. Воно, на мою думку, заслуговує на написання з великої літери, бо чимось схоже на смерть. У спробі відмовити Акінлеє я розповів їй усе те, що вона й сама знала. Для нас смерть розуму більша за смерть тіла. Буде біль. Буде страх. І навіть якщо потім вона не відчуватиме втрату знань, свідомості та душі — бо саме це означає Забуття — навіть якщо вона не шкодуватиме про те, що вони щезнули, бо не матиме спогадів про те, що зникло, нам — тим, хто був її друзями — буде дуже гірко бачити, що вона пішла, хоча тіло й житиме далі. Я не став додавати свій останній аргумент: забути — це втекти. Сховатися від відповідальності за все те, що вона зробила й ким вона була. Не думаю, що це зауваження могло перехилити терези.
Вона ж на всі мої слова сказала:
— Гаррі, ти добрий чоловік, який намагається зробити якнайкраще, але ми обоє знаємо, що я бачила та робила такі речі, з якими неможливо жити. Я зачинила своє серце й обрізала все те, що ти так мило звеш душею, бо з'ясувала, що не можу більше жити ні з серцем, ні з душею. Зроби це для мене, Гаррі, і тоді, можливо, я зможу знов отримати їх.
Я припинив свої спроби відмовити її. Я не мав більше бажання продовжувати.
Наступного ранку я пішов до Чиказького Клубу Хронос, щоб взяти там усе потрібне, і залишив повідомлення іншим членам Клубу про те, що Акінлеє більше не пам'ятатиме, ким і чим вона є; і що в її оновленому стані нам слід доглянути за нею, але втручатися лише за потреби.
Технологія зразка 1987 року лише трохи перевершувала ту, якою Вінсент скористався, коли стирав розум мені. Він користався знаннями про майбутнє, але Клуб Хронос знав набагато більше. У плин історичних подій ми не втручаємося, але коли йдеться про наше виживання, Клуби майбутнього діляться своїми знаннями з Клубами минулого. Подейкували навіть, буцімто в 1870-х роках хтось так хотів забути, що зробив потрібний пристрій на паровому двигуні, але доказів правдивості цього твердження я ніколи не мав і, певно, не матиму.
Наш пристрій використовував хімію та електрику, його вузли були націлені на певні ділянки мозку. На відміну від апарату Вінсента, наш пристрій не потребував притомності мозку, і коли я вводив у кров Акінлеє останнє заспокійливе, у мене було почуття, що я чиню вбивство.
— Дякую, Гаррі, — сказала вона. — Через кілька життів, коли я призвичаюся, відвідай мене, добре?
Я пообіцяв, що відвідаю, але вона вже заплющила очі.
Після цього процес тривав лише кілька секунд. Коли все скінчилося, я побув із нею ще трохи: сидів біля її ліжка й спостерігав за даними приладів. Вона не помилилася: в перегонах хвороб, що намагалися вбити її, перемогти мала саме пневмонія. За інших обставин я би просто дозволив їй померти, але Забуття мало ще один дуже важливий крок — треба було переконатися, що забуто все. Це трапилося через три дні після шоку, о пів на третю ранку. Я прокинувся від крику. Я не відразу впізнав мову — еве, діалект, яким я не говорив кілька століть. Моє знання еве було в найкращому випадку посереднє, але його було достатньо, щоб взяти Акінлеє за руку та прошепотіти:
— Заспокойся. Ти в безпеці.
Якщо вона й зрозуміла мене, то нічим це не виявила, а лише відсахнулася від мене й знову покликала на еве своїх батьків, родину, щоб хтось прийшов на допомогу. Вона не розуміла, що відбувалося, подивилася на своє тіло й здригнулася від болю. Мати, батько, Бог — вона благала всіх.
— Я Гаррі, — сказав я. — Ти мене знаєш?
— Не знаю! — хрипіла вона. — Допоможіть мені! Що відбувається?
— Ти в лікарні. Ти хвора, — я шкодував, що знав цю мову погано, бо зміг сказати це лише словом «помираєш».
— Хто я?
— Ти дізнаєшся про це.
— Мені страшно!
— Я знаю, — пробурмотів я. — Це лише для того, щоб переконатися, що все спрацювало.
Я усипив її знову, доки вона не спитала про що-небудь ще. Дитиною, народившись знову, вона може згадати цю зустріч і подумати, що це був сон, тож краще не давати їй більше спогадів, ніж було потрібно. Коли наступного ранку медсестри прийшли поміняти Акінлеє постіль, вона була мертва, а мене не було.
Розділ 58
Ліжко в шпиталі.
Я прокидаюся.
Біля мене хтось є.
Вінсент; він спить, накрившись рукою й поклавши голову на матрац, на якому лежу я.
Я прокинувся після свого Забуття, після власної зустрічі зі смертю розуму, і я…
досі був собою.
Досі собою.
Досі був Гаррі Оґастом і пам'ятав…
Усе.
Якийсь час я лежав, не наважуючись ворухнутися, щоб не розбудити Вінсента, а в голові моїй вирували думки. Я досі був в'язнем бази «Пєтрок-112». Я досі був для Вінсента загрозою. Я досі помирав, моє тіло розчиняла отрута, яку я випив, але мій розум… мій розум був досі моїм. Так само, як я перевіряв Акінлеє, Вінсент захоче перевірити мене. Коли я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста», після закриття браузера.