Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Певно, якась частина мене ворухнулася, бо Вінсент різко прокинувся й підвівся. Побачивши, що мої очі розплющені, він одразу нахилився й оглянув мене, як доктор пацієнта, шукаючи в моїх очах реакцію. Я думав, чи не заговорити мені, чи не повернутися до рідної мови, до свого природного голосу, як це зробила Акінлеє, але вирішив, що це стане зайвим ускладненням. Натомість я розкрив рот і видав бездумне тваринне збентежене виття, вдавати яке було анітрохи не важко, бо моє тіло роз'їдали отрута та біль.

— Гаррі? — Вінсент тримав мене за руку так само, як я тримав Акінлеє, а на його обличчі була турбота. — Гаррі, ти мене чуєш?

Він говорив російською, а я у відповідь лише вив голосніше. Зрозумівши, він перейшов на англійську:

— Як ти почуваєшся? Тобі недобре?

Він удавав стурбованого друга. Обурення цим мало не змусило мене відповісти, але мені залишалося вже так мало часу, так мало життя, що не слід було його розтринькувати. До того ж, поки я був непритомний, всередині мого тіла померло ще більше клітин, тож тепер мені було до снаги лише нахилитися за край ліжка й виблювати зі шлунку суміш крові та шлункової кислоти. Сподіваюсь, що перед тим, як Вінсент відскочив, трохи потрапило і на його туфлі. Голова боліла, наче по ній хтось бив, а ще хтось, певно, облямував мої повіки застібками-липучками, тріскіт яких тепер лунав у моїй голові щоразу, як я намагався подивитися. Моє ліве око постійно зсовувалося ліворуч за власної ініціативи, збиваючи з пантелику мій мозок, який знов і знов марно намагався об'єднати два зображення, дати ладу суперечливим даним органів чуття. Бідолаха Вінсент; для нього все склалося якнайгірше — замало часу залишалося до моєї смерті, щоб перевірити, чи залишився я собою. Він обрав зухвалий тест. Відскочивши від мого ліжка, він махнув рукою двом солдатам і гримнув російською:

— Візьміть його!

Вони взяли мене під руки й потягли з ліжка. Мене поволокли вздовж коридору — змусити мене йти в такому стані було неможливо — а потім поставили мене на коліна в душовій кімнаті, де ціле життя тому я мав зв'язок із дружньою лаборанткою на ім'я Ганна. Вінсент зупинився в дверях і гаркнув англійською:

— Вбийте його!

Що мені було робити? Продемонструвавши розуміння наказу, я б видав, що досі здатний розуміти мову. А з іншого боку, якщо я ставитимуся до неминучої смерті надто спокійно, це може викликати підозру, що від моєї свідомості щось залишилося, якесь розуміння того, що за таких умов смерть — це полегшення. На щастя, моє хворе тіло зробило все без моєї участі; після того, як його протягли коридорами й так безцеремонно кинули, воно слухняно здригнулося конвульсіями, які на мій погляд, у будь-якому разі були останньою стадією перед сконом, тож я навіть не помітив, коли в мій мозок влетіла куля.

Розділ 59

Моє тринадцяте життя почалося…

так само, як і завжди.

Бервік-на-Твіді, жіноча вбиральня. Після пережитої драми я трохи сподівався прокинутися сином короля. Якщо в цьому Всесвіті й була якась форма божественного суду, до цього калачакри вона вочевидь не поспішала.

Усе як завжди. Мене віддали Патрикові та Гаррієт, а вони ростили мене як рідного. Пам'ять почала повертатися до мене в три роки, і як мені потім сказали, я був дивовижно тихою та непримітною дитиною. Коли мені виповнилося чотири роки, я згадав уже майже все, а на свій шостий день народження був готовий відправитися в світ і оголосити всім членам Клубу Хронос просту правду про плани Вінсента та про те, що він згоден заради них зробити.

Я написав до Лондона — Клубові Хронос та Черіті Гезелмер — розповівши їм усе. Вінсент Ренкіс, квантове дзеркало, Росія — все. Я вирішив, що на тяганину з обережним відокремленням мене від родини немає часу, тому повідомив Черіті, що вкраду потрібні мені гроші, напишу собі відповідного супровідного листа від імені дорослого й попрямую до Ньюкасла, щоб пояснити їй усе особисто. Усе, що їй було потрібно — дочекатися моєї телеграми й зустріти мене на вокзалі. Як стало зрозуміло пізніше, цей поспіх, можливо, врятував мені життя.

Я не отримав відповіді, але ж і не чекав на неї, бо коли йшлося про малих калачакр, на Черіті завжди можна було покластися. Я украв з шухляди стола Рорі Г'юна кілька шилінгів, написав власноруч дуже багатослівного та красномовного листа, яким інформував читача про те, що носій цього листа прямує до школи в Лондоні, а дорослим людям слід усіляко допомагати йому в цій справі, а потім взувся в свої найкращі (взагалі-то, єдині) чоботи, взяв мішок із поцупленим і попрямував до Ньюкасла. Скористатися транспортом з села було неможливо — надто легко було будь-кому спитати моїх батьків, чи дійсно вони дали мені дозвіл на цю пригоду — тож я пішов уночі пішки й дістався (уяви собі!) до Гокслі, куди я кілька сотень років тому тікав від Франкліна Фірсона та його зацікавленості майбутнім. Пред'явивши свій супровідний лист і щиро повідомивши поштарці, що я сирота, якого відправили до Лондона, я отримав не тільки подорож у кузові її старої вантажівки разом із двома тисами та лінивим лабрадором, а ще й хліба зі смальцем, щоб не зголодніти в дорозі.

У Ньюкаслі я пішов відразу до телеграфу. Відправити телеграму було нелегко, понад усе через те, що стіл був для мене занадто високий, але добрий адвокат, який стояв у черзі, підняв мене до віконця, щоб я тонким дитячим голосом твердо пояснив суть своєї подорожі, продемонстрував лист і оголосив, що маю чекати тут на свою тітку. Після деяких вагань моє повідомлення відіслали, а начальник станції спитав, чи маю я де переночувати. Коли я сказав, що не маю, він поцокав язиком і сказав, що не годиться такому малому подорожувати самому, і що буде краще викликати поліцію, але його дружина наказала йому дати мені спокій, потім за її наказом мені принесли ковдру та горщик супу, а мені вона сказала, що я можу залишитися у квитковій касі, поки вона виглядатиме мою тітку. Я подякував їй — у першу чергу тому, що вгамовувати нескінченну цікавість дорослих до шестирічного хлопчика, який подорожує до Лондона сам, було б надзвичайно нудно.

Я чекав.

Після відправлення телеграми мені ніколи не доводилося чекати на Черіті в Ньюкаслі довше