Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

Вони робили все в останню мить. На той час, коли вони були готові зайнятися мною, я вже міг дихати лише киснем, і життєві показники продовжували падати. До мене вкотили новий пристрій, зібраний з бозна яких відходів розуму божевільного науковця. Він потребував власного блоку живлення, бо простих 230 вольтів цій крихітці не вистачало. Відбулася сварка з метою з'ясувати, чи треба заземляти пересувне ліжко, на якому я лежав, але доктор обірвав її, гримнувши: «Ви наче діти!» Він сказав, що металеві кайданки, якими я був пристебнутий до ліжка, чудово проводять струм, і що всі мають ставитися до процедури як до кардіопульмонарної реанімації, і якщо когось ударить струмом, то самі винні.

Мені здавалося, що я брикався, кричав, благав і опирався, але насправді, напевно, я був такий знесилений і розслаблений ліками, що міг хіба що гарчати та іноді верещати від обурення. Закріпляти електроди на моєму черепі їм довелося липкою стрічкою, а змусити мене тримати останній електрод у роті могло стати для них занадто складною задачею, якби той доктор, що виявив неабиякі знання про електрику, не дійшов до ще однієї, не менш геніальної ідеї — ввести мені медикамент, що паралізує. Відключення мозку, на їхню думку, могло завадити тому, що вони намагалися зробити; я був вдячний одному з асистентів, який ліпкою стрічкою затулив мої нерухомі віки заплющеними. Мені залишилися лише звуки. Спочатку були три фальстарти: першого разу не вийшло, бо згорів запобіжник; другого разу невдача була через те, що під час заміни запобіжника від'єднався один з кабелів. Тож коли вони зрештою таки спрямували в мій мозок кілька кіловольт з метою стерти звідти всі прояви моєї особистості, це вже було трохи схоже на чорну комедію.

Я почув, як лікар казав:

— Чи можемо ми, нарешті, зробити цього разу все правильно? Ніхто його не торкається? Добре, отже…

І на цьому все скінчилося.

Розділ 57

Я лише один раз був присутній при Забутті.

Це було 1989 року, в приватній палаті лікарні Св. Миколая в Чикаго. Мені тоді було сімдесят років і почувався я, на власну думку, непогано. Діагноз «множинна мієлома» мені зробили лише за кілька місяців до цього, і це було напрочуд пізно, а за кілька років до цих подій мій ентузіазм щодо непомітності звичайної повільної та незручної смерті призвів до того, що я почав піклуватися про своє здоров'я сильніше, ніж зазвичай. Я був навіть членом тенісного клубу — раніше зі мною такого не було в жодному з життів — а ще я три місяці на рік викладав у школі в горах Марокко математику, напевно, намагаючись отримати спілкування з дітьми, яких сам ніколи не матиму.

Мій візит до цієї надзвичайно ввічливої палати в надзвичайно ввічливій лікарні на краю ввічливого передмістя Чикаго, де гордо майорів американський прапор, а свіжі квіти клали кожного дня біля ліжка кожного пацієнта, відбувся не за мого бажання. Мене сюди викликали, а жінка, що надіслала цей виклик, помирала.

Акінлеє.

Я не бачив її від тієї ночі в Гонг-Конзі, коли її покоївка вибігла у воду, а сама вона втекла до світанку.

Мене змусили надягнути стерильний халат і вимити руки спиртом, перш ніж дозволили зайти до її палати, але робили вони це без ентузіазму. Ушкодження були вже необоротними. Яким чином жінка, в крові якої залишилося так мало білих кров'яних тілець, досі залишалася живою, мені було невтямки; заходячи в двері палати, в якій вона незабаром помре, я дуже чітко бачив, як наближалася смерть.

Її волосся випало, залишивши на голові рябу шкіру, під якою вгадувалися грубі кістки, схожі на переплутані тектонічні плити. Раніше я ніколи не бачив її без волосся й лише зараз збагнув, наскільки схожою була форма її черепа на яйце. Сказати, що її очі були запалі, було б неправдою; просто кожний грам плоті, кожна м'яка риса на її обличчі зникли, залишивши лише покритий тонким шаром м'язів череп, з якого стирчали залишки носа, вух, губ, а очі були схожі на кульки на новорічній ялинці. Фізично вона була молодша від мене, але в той час і в тому місці я був бадьорим молодиком, а вона — стародавньою жінкою, що помирала на самоті.

— Гаррі, — прошипіла вона, і я навіть без медичної освіти зміг би почути в її голосі хрипіння та нерівне дихання. — А ти не поспішав.

Я підсунув до її ліжка вільний стілець і обережно сів, від чого мої кістки заскрипіли, попри регулярні тренування.

— Ти маєш гарний вигляд, — додала вона. — Тобі пасує старий вік.

У відповідь я лише буркнув — іншого доречного звуку не знайшов.

— Як почуваєшся, Акінлеє? Мені майже нічого не сказали.

— Ох, — зітхнула вона, — вони не знають, що казати. Це перегони: що вб'є мене раніше. Усе через імунну систему. І перш ніж ти скажеш мені, що СНІД — хвороба способу життя, думаю, мені слід сказати, що ти ідіот.

— Я не збирався казати…

— Знаєш, інші дивляться на мене так, ніби я — зло. Неначе все це… — вона, напевно, хотіла змахнути рукою, але змогла лише злегка сіпнути кінчиками пальців. — Ніби воно якимось чином є наслідком відсутності моралі. А не того, що клятий дешевий презерватив порвався.

— Ти вигадуєш, буцімто я сказав би це.

— Та невже? Можливо. У тебе все гаразд, Гаррі, як і завжди. Неповороткий старий пердун, але все гаразд.

— Скільки тобі залишилося? — спитав я.

— Б'юсь об заклад, що мене доконає пневмонія; напевно, два дні. Якщо не пощастить, то тиждень.

— Я залишусь. Я забронював номер у готелі неподалік…

— Замовкни, Гаррі, мені не потрібне твоє співчуття. Це просто помирання!

— То навіщо ти мене викликала?

Вона заговорила швидко та без виразу — ці слова були приготовані заздалегідь.

— Я хочу забути.

— Забути? Що забути?

— Усе забути. Геть усе.

— Я не…

— Гаррі, не придурюйся. Ти іноді робиш це для того, щоб співбесідник розслабився, але на мою думку це зневажливо. Ти чудово зрозумів, що я маю на увазі. Ти стільки сил докладаєш до того, щоб стати своїм… як на мене, це нав'язливо. Навіщо ти це робиш?

— Ти покликала мене сюди, щоб спитати про це?

— Ні, — відповіла вона й трохи посунулася в ліжку. — Але якщо ти вже прийшов, то дозволь сказати тобі, що твоя сміховинна переконаність у тому, що якщо тебе вважатимуть гарною людиною, то й тобі буде гарно, є дурною