Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

посту всім шляхтичам слід було виїхати до своїх людей на домі — візку, навантаженому солодощами, сирами та свіжоспеченими хлібами. Процесія йшла від сільської церкви до панського маєтку, де для селян та кріпаків відчиняли двері віталень і пригощали їх чаєм і блінами. Місцеві дівчата вдягалися в червоні сарафани, заплітали у коси квіти, святкуючи прихід весни.

Масниця була найкращим часом, коли я жила в сиротинці: уроки відміняли, щоб ми могли поприбирати в будинку й допомогти з випічкою. Герцог Керамзов завжди влаштовував так, аби його повернення до Ос Альти збігалося зі святом. Ми всі виїжджали в домі, й він зупинявся на кожній фермі випити квасу і роздати печиво з цукерками. Сидячи поруч із герцогом і махаючи веселим селянам, ми й самі почувалися майже як шляхтичі.

— Можна нам піти подивитися, Мале? — спрагло попросила я.

Він насупився, і я зрозуміла, що хлопцева обачність змагається з найщасливішими спогадами з Керамзіна. А потім Малові губи вигнула ледь помітна усмішка.

— Гаразд. Там, однозначно, достатньо багато людей, аби ми могли злитися з натовпом.

Ми приєдналися до юрби, що врочисто просувалася дорогою, пританцьовуючи під звуки скрипок та барабанів; маленькі дівчатка стискали в кулачках гілки, прикрашені білими стрічками. Ми минали головною вулицею села, а крамарі стояли біля дверей, калатаючи дзвіночками і плескаючи в долоні музикам.

Мал зупинився, щоб купити хутра й трохи поповнити наші їстівні запаси, проте, побачивши, як він запхав до наплічника кавалок твердого сиру, я гидливо висолопила язика. Я більше ніколи не зможу навіть дивитися на твердий сир.

Перш ніж Малові вдалося зупинити мене, я кинулася в гущу натовпу, прокладаючи собі дорогу між людьми, що йшли за домом, де сидів червонощокий дядько з пляшкою квасу в пухкій руці, розхитуючись із боку в бік, співаючи та кидаючи хліб селянам, котрі юрмилися навколо возу. Витягнувши руку, я упіймала теплу золотисту булочку.

— Це тобі, кралечко! — крикнув дядько, мало не випавши з візка.

Солодка булочка пахнула божественно, я подякувала йому і протиснулася назад до Мала, неабияк задоволена собою.

Хлопець схопив мене за руку й потягнув багнистою доріжкою між двох будинків.

— Ти думала, що робиш?

— Мене ніхто не бачив. А він подумав, що я проста селянка.

— Ми не можемо так ризикувати.

— Отже, ти не хочеш шматочок?

Мал повагався.

— Я цього не казав.

— Я збиралася дати тобі вкусити, але якщо не хочеш, з’їм усе сама.

Мал спробував вихопити булочку, та я, танцюючи, відійшла подалі, відхиляючись ліворуч і праворуч й уникаючи його рук. Бачила на хлопцевому обличчі подив, і він мені неабияк сподобався. Я більше не була тією незграбною дівчинкою, яку Мал пам’ятав.

— От шмаркачка, — буркнув він і знову замахнувся.

— Ой, зате я шмаркачка з солоденькою булочкою.

Не знаю, хто з нас почув це першим, але ми обидва виструнчилися, несподівано помітивши, що вже не самі.

Праворуч від нас до порожнього провулка протиснулися двоє чоловіків. Перш ніж Малові вдалося обернутись, один із них притиснув до його горла брудний на вигляд ніж, а другий затиснув мені рота гидкою лапою.

— А тепер тихо, — прохрипів чоловік із ножем. — Або я вам обидвом горлянки переріжу.

Волосся в нього було масним, а обличчя якимось химерно видовженим.

Я прикипіла поглядом до леза біля Малової шиї та мовчки кивнула.

Долоня другого чоловіка звільнила мій рот, але він продовжував міцно тримати мене за руку.

— Жени монету, — наказав Довгопикий.

— Ви грабуєте нас? — вибухнула я.

— Правильно, — просичав чолов’яга, який тримав мене, і добряче струсонув.

Я не змогла стриматися. Відчула таке полегшення й подив, що нас не впіймали, аж випадково захихотіла.

— Вона трохи тойво, еге ж? — перепитав мій вартовий.

— Ага, — озвався Мал, зиркаючи на мене й наказуючи поглядом заткатися. — Трохи.

— Гроші, — наказав Довгопикий. — Негайно.

Мал обережно запхав руку до пальта, витягнув свій мішечок із грішми і простягнув Довгопикому, котрий насупився і забурмотів щось, відчувши його невелику вагу.

— Оце й усе? А що в наплічнику?

— Небагато, трохи хутра та їжі, — відповів Мал.

— Покажи.

Хлопець повільно зняв рюкзак із плеча й, відкривши його, дозволив злодіям зазирнути всередину. Нагорі хизувалася його гвинтівка, загорнута у ковдру.

— Ой, — вихопилося у Довгопикого. — Оце гарна гвинтівка. Чи не так, Леве?

Чоловік, який тримав мене, міцно перехопив товстою рукою моє зап’ястя, а другою дістав гвинтівку.

— Справді, гарна. — проревів він. — А наплічник схожий на військовий.

Серце в мене втекло у п’яти.

— І? — не зрозумів Довгопикий.

— І Ріков казав, що з застави в Чернасті зник солдат. Можливо, ми впіймали дезертира.

Довгопикий задумливо оглянув Мала, і я зрозуміла, що він уже прикидає, яка на нього чекає винагорода. Він про це навіть не здогадувався.

— Що скажеш, хлопче? Ти б не став утікачем, еге ж?

— Це наплічник мого брата, — безтурботно пояснив Мал.