Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Я дбайливо вирощував його кілька років, сподіваючись створити з нього чи не наймогутнішого монстра. Вважав, саме в ньому відображався мій власний, внутрішній світ. Мій світ, де я не міг більше вірити в справедливість, де мене вже не цікавили чужі правила чи кодекси честі. Я обрав шлях, на якому мені не доведеться притворятися добрим. Моя душа занадто зіпсована, щоб прагнути світла. І навіть якби я зміг знайти спосіб отримати крила, вони були б чорними. 

Найбільше за все я ненавидів себе. Я ненавидів кожен свій крок, кожне своє рішення в минулому. Я ненавидів свою слабкість, свою безпорадність. Краще я б таки стрибнув тоді вниз… В той день, коли ми стояли на тому клятому мосту…

Я просто опустив руки і дозволив різним обставинам керувати мною. І ця ненависть до себе з кожним роком зростала все більше. Зрештою, мені стало повністю байдуже на своє власне тіло. І тепер, слухаючи слова Ніки про мою доброту, я відчував лише гіркий сміх, що піднімався десь глибоко в мені. Вона зовсім не знала мене. Вона бачила лише те, що я хотів показувати їй. А робив я це, бо боявся, що вона також колись мене залишить. Врешті-решт, саме так і сталося. Вона сказала, що не хоче більше мене бачити…

Повернувшись додому, я написав передсмертну записку і почав планувати власну смерть. Оскільки більше не було нічого, щоб тримало мене і надалі в нашому реальному світі. Вона навіть не здогадувалась, наскільки сильно її слова ранили мене… 

Проте зараз Ніка дивилась мені в очі і я не зміг стримати саркастичної посмішки. Це було схоже на спробу оживити мертве тіло, переконати когось, що кров все ще тече у висохлих венах.

——— Залиш мене, будь ласка, тут.

——— Але ж я хочу тобі допомогти, — блиснули з якимось вогником її очі.

Я тільки важко зітхнув. Всередині мене відбувалась справжня буря. Хотілося, щоб все це зупинилося, щоб Ніка нарешті помітила, що я насправді не витримую. Хотів, щоб вона просто підійшла і обійняла мене, мовчки, не задаючи запитань. Я хотів цього більше, ніж чогось іншого у світі. Хотілося кричати від болю, від самотності, що пожирала мене зсередини. Мене розривало на шматки між бажанням сховатися в її обіймах і водночас відштовхнути її, щоб вона не бачила мене в такому стані. Моя свідомість билася між двома крайностями. Один голос у голові волав, щоб вона підійшла ближче, тримала мене міцно і не відпускала більше нікуди. Інший же кричав, щоб я прогнав її, оскільки вона все одно не кохає мене. Я не міг витримати цієї внутрішньої боротьби. Ненависть до себе знову накрила мене з головою. Я знову зробив те, що робив завжди — відвернувся від неї.

Я не міг дозволити собі бути вразливим. Навіть зараз, коли всередині все благало про допомогу, цей імпульс здався мені занадто небезпечним. Відчуття відчаю накочувало, але я продовжував триматися за свою броню.

——— Мені не потрібна нічия допомога, — пробурмотів я, намагаючись надати голосу твердості. — Навіть бути зв'язаним тут — це все одно краще для мене, ніж знаходитись там. Просто повертайся в оффлайн, до свого звичайного життя. Бажаю тобі щастя!

Останнє речення прозвучало з таким сарказмом, що мене самого аж скрутило від огиди до себе. Але це було моєю захисною реакцією, черговою спробою відгородитися. Я не міг дозволити собі виглядати слабким. Не міг допустити, щоб вона зрозуміла, наскільки мені самотньо без неї.

Ніка мовчки підвелася. Я не дивився на неї. Опустив очі в підлогу, боячись навіть випадково побачити, як вона йде. Кожен її крок, кожен звук здавалися мені ударами по серцю. Я готував себе до цього моменту, але реальність все одно була надто болісною.

Нарешті я почув той самий писк, який означав, що вона вийшла з гри. Вона пішла. А я залишився один. Знову.

Зітхнувши, я опустив голову ще нижче. Відчуття порожнечі розрослося всередині, наче чорна діра, затягуючи мене все глибше в безодню. Самотність знову стала моїм єдиним супутником, і цього разу вона накрила мене повністю.

Час пройшов у тиші, поки раптом знову не з'явився Санні. Він мовчки стояв переді мною, схрестивши руки на поясі, і дивився на мене холодним, відстороненим поглядом. Його мовчання тиснуло на мене, змушуючи відчути себе ще більш непотрібним.

——— Я знайшов його, — нарешті, промовив андроїд. — Твоє тіло. Зараз йому нічого не загрожує. Воно в лікарні, стан тяжкий, але ситуація не критична. Я встиг вчасно.

Після цього він сів на стілець, закинувши ногу на ногу. Його слова мали б полегшити мені душу, але всередині не виникло нічого. Моє тіло врятоване, а я? Я не хотів повертатися до нього. Я не бачив у цьому ніякого сенсу. Але Санні продовжував говорити, наче це було просто звичайним звітом. Втім, для нього, напевно, так і було. Я — просто проблемний гравець, який вирішив назавжди залишитися в грі.

——— Ніхто не знає, що буде далі. Можливо, твоє тіло залишиться в комі назавжди. Але це все одно краще, ніж чергова загадкова смерть гравця. Кому можна списати на хронічні хвороби. Ти ж не вів здоровий спосіб життя. Харчувався погано. Можливо, у тебе і справді є проблеми зі здоровʼям, про які ти навіть не здогадуєшся.

Його слова були безжальними, але в них відчувалася холодна і жорстка правда. Я сам довів себе до цього стану. І тепер цей тягар був лише ще одним у нескінченному списку речей, які я зробив неправильно у своєму житті. Потрібно було дбати про своє тіло, та я завжди нехтував ним. 

Навіть тепер, коли Санні говорив про мій фізичний стан, я відчував лише порожній, гіркий сарказм. Для нього це тіло було важливим. Він говорив про нього, ніби це коштовність, яку треба захищати, щось, що потрібно врятувати будь-якою ціною. Але для мене воно було лише черговою кліткою, до якої я не мав жодного бажання повертатися.

Несподівано Санні зробив різкий жест рукою, і я відчув, як мотузки почали поволі слабшати. Спочатку я відчув легке послаблення навколо зап'ясть, а потім мотузки остаточно ослабли й з шурхотом впали на підлогу. Проте навіть після цього рухатися мені було складно. М'язи, що довго залишалися нерухомими, були занімілими. Я лише повернув голову в бік Санні, намагаючись зрозуміти, що буде далі.