Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Багато разів робила мені натяки, що я наче її подобаюсь та навряд чи це правда. З тих пір, як її сестри не стало, я став відлюдькуватим психопатом і мене це повністю влаштовувало. Я лише хотів, щоб вона була завжди поруч, бо тільки поруч з нею мої внутрішні демони заспокоювались. Максим вважав, що мені вже давно необхідно відправитись до психлікарні, але який в цьому сенс, якщо мого повернення все одно ніхто не чекатиме? 

Скрививши потворну гримасу і зібравши всю лють, яка накопичилась в мені за останні роки, я повернув голову в бік Ніки і сказав: 

——— Немає тут ніякого логічного пояснення! Ти просто така ж дурепа, якою була і Аліна!

Ці слова злетіли з моїх вуст, як отруєні стріли, і я помітив, як вони миттєво потрапили в ціль. Обличчя Ніки змінилося прямо на моїх очах. Сльози зʼявилися на її віях, а тіло затремтіло так, ніби я завдав їй фізичного удару. Її ноги, немов самі по собі, понеслись до дверей. Вона зникла, не сказавши ані слова.

Я сидів, дивлячись їй услід, і відчував, як всередині мене все стискалося. Хотілося крикнути їй, щоб вона залишилася, щоб вона зрозуміла мене. Адже я потребував її. Набагато більше, ніж вона думала. Але я не посмів цього сказати. Я просто не зміг. Замість цього щосили закусив собі губи, відчувши металевий присмак в роті. Подумки я знову повторив собі те, що казав вже довгий час: я не той, хто їй треба. Ми лише друзі…

Всередині мене наче щось розривалося від цих слів на шматки. Так, ніби моя власна душа не могла більше витримати того, що я сам собі нав'язав. 

Тим часом, Санні продовжував тиснути. 

——— Де твоє тіло?

Його голос тепер більше нагадував рик, ніж слова. Він знову і знову питав це. Його погляд буквально свердлив мене. Допит затягувався. Я вже не міг відрізнити, чи то була реальність, чи ні. Та й який сенс у цьому всьому? Навіщо шукати тіло, коли те, що залишилося від мене, все одно вже втратило свою сутність?

Я мимоволі посміхнувся і тоді він вдарив мене ногою по обличчю з такою силою, що на якийсь час здалося, ніби я знову можу втратити свідомість. Але навіть біль не мав для мене ніякого значення. Він був не такий сильний, як той, що розривав мене зсередини. Я все ще думав про Ніку…

——— Сам знайду його! — кинув Санні перед тим, як зникнути. 

Його відсутність не принесла ніякого полегшення. Я залишився наодинці зі своїми думками. Здавалося, тягар, що лежав на моїх плечах, ставав дедалі важчим з кожною хвилиною. Я не знав, як мені впоратися з цією ситуацією.

Несподівано повернулася Ніка. Я почув легкі кроки ще до того, як вона увійшла до храму. Спочатку я навіть не підняв очі. Але в її кроках була якась поспішність і нерішучість водночас. 

Вона підійшла ближче і почала розв'язувати мотузки, що болісно врізалися в мою шкіру. Увесь час плакала. Її сльози падали на мої руки, але мені було байдуже. Я знову почув цей гіркий присмак металу на своїх губах. Мені було нестерпно бачити її в такому стані. Я різко махнув головою, відштовхуючи її від себе.

——— Залиш мене! — крикнув я.

Ніка сіла на підлогу, не відповідаючи. Її тіло тремтіло від ридань, але вона все одно спробувала обійняти мене. Я відвернувся, роблячи це так незграбно, що ледь не впав. Мотузки все ще заважали моїм рухам.

——— Просто розкажи мені все.

——— Звучить так, наче тебе відправив до мене Санні, — пробурчав я собі під ніс, не наважуючись глянути на неї. 

Я не хотів бачити її сльози. Її біль робив мій ще сильнішим, і за це я також ненавидів себе. Краще вже залишитися звʼязаним…

Але Ніка не поспішала йти. Вона відсіла трохи далі, опустила голову і тихо, майже пошепки, запитала:

——— Ти злишся через те, що я дозволила тебе схопити? 

Моє серце стиснулося, але я не міг вимовити правду. Чи дійсно я злився на неї? Звісно, ні. Але я не був певен, чи слід про це говорити.

——— Можливо, — сухо кинув я, не знаючи, як ще можна відповісти.

——— Пробач, я мала його зупинити, але я злякалась. Щось змінилося в тобі після того, як ти прийшов до тями. Ти прийшов сюди з таким добрим виразом обличчя, з таким світлим поглядом… А потім раптово впав, почав труситися … Розкривши очі, заспівав одну зі старих пісень мого світу… Я розгубилась. Я не знала, що мені робити.

——— Хіба в мене був добрий вираз обличчя і світлий погляд? — я ледве промовив це, обертаючись до неї.

——— Ще б пак! — вона дивилася на мене з такою вірою, що я відчув, як всередині знову все стислося. — Ти ж найдобріший з усіх, кого я знаю!

Мені було приємно чути, що десь всередині мене ще живе той маленький, світлий я, який колись вірив у все хороше, в перемогу добра над злом, у справедливість і в те, що люди можуть змінитися на краще. Її слова викликали легке тепло всередині. Це було схоже на спогади про давно забуту мрію, яка вже повністю стерлася з мого життя. 

Той, ким я став тепер, уже не мав нічого спільного з тим світлим хлопцем. Той колишній я давно згинув під тягарем безкінечного самобичування. Всі мої спроби зробити щось добре або закінчувалися невдачею, або поверталися проти мене. Якби в мене справді були суперсили, я б не став героєм і не рятував би нікого. Я став би лиходієм. Бо насправді зло завжди сильніше.

І чим більше я про це думав, тим ясніше розумів, що так було завжди. Навіть тоді, коли я створював свого персонажа у грі, я вибрав не шлях героя, а шлях перелесника. Я свідомо обрав темний бік. І не тому, що це було веселіше або цікавіше. Ні. Я зробив цей вибір, бо в глибині душі вже тоді розумів, що мені ніколи не стати ангелом. Я не той, хто захищає і відстоює світло. Мої крила поламані… Я сам поламаний … 

Дивлячись на варіанти персонажів тоді, відчув лише саркастичну посмішку. Бо знав, що не зможу грати за людину чи когось доброго. Всі ці герої були надто далекими від мене. Вони не мали нічого спільного з тим, ким я був насправді. Тож я вибрав перелесника. Він ідеально підходив під мій настрій тоді й під мій характер тепер. Персонаж, який здатен використовувати свою магію на власну користь, нехтуючи мораллю, здатен маніпулювати іншими заради досягнення своїх цілей, а ще — і це було особливо важливо — перелесник мав здатність змушувати світ схилитися перед собою силою. Чи не цього мені не вистачало в реальному житті? Чи не тому я обрав саме його?