Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Знаю, — відповіла я. — Насправді я прийшла з іншого приводу, але ми можемо поговорити і про зарплату. Я хотіла б поглянути на деякі старі записи батька.
— Питання зарплати дуже важливе.
Із комічним рухом він відчинив двері.
Двадцять хвилин потому ми скасували деякі замовлення інвентарю й вирішили відкласти наступний платіж за рентгенівський апарат, допоки бізнес не стабілізується. Якщо він узагалі стабілізується.
— Це завжди таке відбувається? — запитала я. — Ну, у мого батька. Так було завжди?
— Важкі рішення завжди були, якщо ти це мала на увазі, — відповів він.
— Як мій батько вирішував усі ці складні питання? — запитала я.
— Ну, — промовив Девід, — управління бізнесом, взагалі будь-яким бізнесом, а особливо малим — ти повинна вірити в нього. Ти повинна вірити в нього настільки сильно, щоб інші люди повірили також, навіть якщо насправді він не такий вже успішний. Навіть якщо все це просто ілюзія. Це щось на кшталт магії.
— І це все? — запитала я. — Саме таким чином він уникнув банкрутства? Він вірив?
Девід зітхнув.
— Іноді ми робили перестановки, — відповів він. — Трохи відхилялися від курсу. Пропускали декілька платежів, щоби могти оплатити інші і триматися на плаву. А іноді навіть магії бракувало, і тоді Джим вкладав власні гроші.
— Власні гроші?
— Декілька разів, — відповів Девід.
— Звідки вони бралися, ті його гроші?
— Я ніколи про це не запитував, — відповів Девід, — а він ніколи не розповідав мені.
— Я хочу подивитися, — сказала я. — Я хочу подивитися на все, що ти маєш від нього. Усе, що в тебе є з клініки, навіть найдавніші записи.
Девід важко зітхнув і похитав головою.
— Це займе якийсь час, Маржан, — сказав він. — І я не знаю, що нового ти дізнаєшся з того, що ти вже й так знаєш.
Через пів години ми з Девідом вийшли з його офісу з трьома юридичними коробками, заповненими квитанціями, і стосом бухгалтерських книг.
— На сьогодні більше нема роботи, — сказав він. — Може, я відвезу тебе додому?
Ми завантажили коробки на задні сидіння його автівки, а тоді я сіла спереду.
— Девіде, — звернулася я, коли ми вже їхали, — я можу в тебе дещо запитати?
— Звісно, — відповів він.
— Як тобі вдалося так довго дружити з моїм батьком? Я гадаю… Я гадаю, можливо, коли він помер, ти був єдиним другом, що залишився в нього. Він відштовхнув усіх інших, але не тебе.
— Я був йому потрібен, — відповів він. — Якби мене не було поруч, клініка б збанкрутувала шість чи сім разів. Але також, щиро мовлячи, ми знайшли один одного в потрібний момент. Іноді з’являються люди, які виявляються саме тими, хто тобі потрібний.
— Але яку вигоду ти мав з цього? — запитала я.
Девід задумався на мить.
— Крім дружби? — відповів він нарешті. — Це відчуття того, що ти корисний, що ти щось змінюєш у житті людини. Більшість клієнтів на одинадцять місяців у рік просто забувають про тебе. Але з твоїм батьком усе було не так. І я гадаю, що це та вигода, яку я мав. — Він затих, ніби обмірковуючи, чи варто говорити те, що в нього на думці. — Знаєш, коли я востаннє розмовляв із Джимом, він сказав мені, що збирається все виправити.
— Що ти маєш на увазі? — запитала я.
— Слухай, — промовив Девід. — Це не моя справа, але я знаю, що між вами не завжди все було гладко. Я припускаю, що це те, що він мав на увазі. Я так гадаю, у нього не було шансу…
— Ні, — відповіла я, — ніколи не було.
— Прикро це чути, — сказав він.
— Девіде, — промовила я, — а ти знаєш чому мій батько покинув Іран?
— Він ніколи не розповідав тобі?
— Я ніколи не питала, — відповіла я. — Я лише припускала, що він переїхав сюди заради навчання. Але це занадто далеко — летіти сюди заради навчання. І я сумніваюся, що він хоча б раз повертався додому.
— Мабуть, це було достатньо важко, — сказав він, — привчатися жити в місці, яке настільки різниться від звичного. Я навіть уявити не можу, як це можна змінити своє життя так кардинально і швидко.
— Він колись розмовляв з тобою про це?
— Він багато чого тримав при собі, — відповів Девід. — Я думаю, що він не хотів видаватися «занадто іранським», що б це не означало. І, можливо, він просто закрив цю частину себе від усіх, кого він тут знав. Іноді люди так чинять. Просто беруть якусь частину себе, кладуть у коробку й намагаються забути про неї. Хотів би я, щоб він ділився з нами більше.
Я завагалася, перш ніж запитати про ще одну річ:
— Він коли-небудь щось казав про Ітаку?
Девід із сумнівом похитав головою:
— Не пригадую такого.
— А щодо… — Я знову зробила паузу. Я мала непевне відчуття, що ніби перед моїми очима дрейфують два світи. — …Венса Коґланда? Тобі говорить про щось це ім’я?
Знову насуплений погляд, пригадування, а потім сумне похитування головою:
— Начебто ні. Я майже впевнений, що запам’ятав би це ім’я.
Коли ми під’їхали до мого будинку, він заїхав на під’їздну доріжку й ми вивантажили коробки. Коли вони були складені на порозі, він закрив багажник автівки, а тоді обійняв мене.
— Приходь до нас у гості, гаразд? — сказав він мені. — Повечеряємо.
Я почала з бухгалтерських книг. Я гортала сторінку за сторінкою, проводячи пальцем по стовпці кредитів. Біля будь-якої підозрілої суми я записувала дату. Коли я все переглянула, то знайшла близько дюжини платежів клініки, що були неідентифіковані або позначені як ГОТІВКА.
Потім я виклала вміст коробок на підлогу у вітальні. Папери лягли у три купи, розсунувшись на декілька футів у кожну сторону. Я заварила собі кави й почала методично сортувати їх. Меллорін була на роботі, але Зорро зацікавлено спостерігав за мною.
Папери сягали тих часів, коли Девід тільки приєднався до нас. Здебільшого тут були квитанції від постачальників, пов’язаних із ветеринарними клініками. Рецепти від фармацевтичних постачальників. Квитанції клієнтів. Рахунки за електрику. Квитанції за газ.
Це була повільна й виснажлива робота. Я витрачала багато часу, мружачись на слова, які були надто вицвілими, щоб їх можна було розібрати. Але мені вдалося знайти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.