Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він прекрасний, — прошепотіла вона.
— Він поранений, — сповістила я, — але ми обробили рани.
— Я в цьому впевнена, — відповіла Джейн. — Ми простежимо, щоби він отримав необхідний догляд.
Брат із сестрою кивнули, і ці прості, компетентні кивки сказали мені, що вони справді знають, як упоратися з такими речами.
Девін зачинив двері:
— Що тепер буде? — запитав він.
— На даний момент продовжуйте робити те, що й робили раніше, — відповіла Джейн. — Нічого не змінюйте. Коли ми будемо готові, ми дамо вам знати. І тоді заберемо його у вас. А поки що Моллі й Люк будуть тут, щоб допомагати. Вам дуже пощастило. Ви отримали неймовірний дар. Ви бачили те, що майже нікому ніколи не дано побачити. Ваше завдання зараз, і, можливо, до кінця вашого життя — зрозуміти чому.
Вона знову обійняла його, а потім розвернулася й пішла назад до своєї автівки, рукою запросивши мене приєднатися до неї.
— Це завжди так? — запитала я.
— Це ніколи не здаватиметься правильним, поки все не буде зроблено, — сказала вона. — Але потім усе складеться так, як треба. Ось побачиш.
— Що ви розповіли йому? — запитала я.
— Деякі люди бояться відповідальності, — відповіла вона. — Вони шукають когось, хто змусить їх забути про неї. Деякі люди жадають лише грошей. — Вона замовкла. — Хоча для більшості людей це мить, яка визначає все їхнє подальше життя. Вони лише хочуть знати, що на це є якась причина. Вони хочуть, щоби це щось означало.
Я озирнулася на Девіна. Він притулився до стіни сараю.
— З ним усе буде гаразд?
— Він буде збентежений деякий час, — відповіла вона, — але потім знайде своє призначення. Він вчинив правильно, і тепер він частина чогось більшого, ніж він сам. Деякі люди потребують цього у своєму житті. Це просто припущення, але я гадаю, що він один із таких людей.
Вона відчинила двері автівки й сіла до неї.
— Джейн?
— Так?
— Я вчинила правильно?
Вона усміхнулася.
— Зустрінемося на аукціоні, — відповіла вона.
Розділ двадцять третій. Лаббок
Себастьян відвіз нас назад до аеропорту. Ці останні хвилини — світлофори, дорожні знаки та дорога, що все коротшала й коротшала, — здавалися безцінними, скарбом, що вислизав із кожною секундою. Але ніхто з нас не знав, що сказати. Коли я подивилася на нього, все, що мені хотілося, це повернути час назад — до того моменту, коли були лише він, я і сплячий єдиноріг, і я не бачила його болю, і він не бачив моєї порожнечі. Ці декілька секунд здалися мені покинутими напризволяще й незавершеними. Щось тоді починало відбуватися. Щось починало зароджуватися, до того як з’явилася Ерза.
— Я був трохи божевільний, правда? — запитав він. — Залетівши туди, як оглашенний.
— Ти був хоробрим, — відповіла я.
— Радше дурним.
— Якби ти цього не зробив, — сказала я, — я б не змогла зупинити її.
— Це дуже великодушно, — відповів він.
Ми на мить замовкли, знову переживаючи недавні події.
— Те, що вона сказала про тебе… — почав було Себастьян.
— Не треба, — сказала я. — Тобі немає потреби це якось коментувати.
Він не заперечив, і я зрозуміла, що він повірив їй.
— А тепер буде аукціон, — сказав Себастьян.
— Це найкраще, що я могла зробити.
— Можливо, дядько Саймон міг би зробити ставку.
— Можливо, — сказала я. — Не маю уявлення, як це працює.
В аеропорту ми організували кожному рейси до наших пунктів призначення, і коли літак Себастьяна був готовий відлітати, він міцно, незграбно обійняв мене на прощання.
— Ти був справді сміливий, — сказала я.
Слова здалися мені нікчемними. Краще б я їх не промовляла. Я хотіла б розповісти йому, що відчуваю насправді: наче на кілька миттєвостей повітря навколо нас замерехтіло золотом; наче ми вдихнули на повні груди щось безцінне, рідкісне і тепле і, достоту як дихання, не могли його втримати.
Натомість я поцілувала його у щоку — теплу і гладку, і на секунду мені захотілося більшого, а ще через секунду це бажання боролося з соромом і жалем, що я так далеко завела цього хлопця, що стільки проблем спричинила йому, що так дивно все склалося. На третю секунду все, що я відчувала, був жах.
Себастьян усміхнувся й торкнувся моєї руки.
— І все ж, — промовив він, — мені здається, що я все зіпсував.
— Це не так, — відповіла я. І я не брехала.
Дорогою додому, я переглядала всі повідомлення, які пропустила чи проігнорувала. Ще одне повідомлення від Ґрейс. Ще одне від Девіда. Дзвінок із клініки. І записка від Ерзи:
«Іди за грошима».
Я все ще не могла змусити себе ненавидіти Ерзу. Вона, принаймні, хоча б була чесна у своїй зраді. Принаймні, вона не вибачилася.
***
Я пішла у школу наступного дня, що, як мені здається, було помилкою.
Ґрейс і Керрі засипали мене запитаннями, на які в мене не було відповідей: «Де я була? Щось трапилося? Чи у мене все гаразд?» Я сказала їм, що захворіла, але навряд чи вони повірили в це. Керрі була занадто ввічливою, аби визнати це, але щойно вона пішла (плавальний реванш — команда була все ще непереможною), Ґрейс схопила мене за рукав і витріщилася на мене.
— Що за нісенітниці ти городиш, Марі, — сказала вона. — Я не знаю, навіщо ти брешеш, але мене ти не проведеш. Що відбувається?
На це я також не мала гарної відповіді. Я висмикнула руку, своєю чергою витріщилась на неї, а потім побігла геть.
Після школи я поїхала автобусом до офісу Девіда Ґінна. Я помітила його в коридорі, де він метушився біля своїх дверей. Він мене не бачив, тож я якусь мить спостерігала за ним. Його плечі втомлено згорбилися, і він по-страдницьки зітхнув, коли намагався провернути замок, що затинався. Через хвилину він помітив мене, тому я помахала йому і вдала, наче щойно прийшла. Його обличчя проясніло, а плечі наче розпрямилися.
— Маржан, — вигукнув він. — я так хвилювався! З тобою все гаразд? — Я кивнула й усміхнулася так широко, як тільки могла. Ніяких гараздів зі мною не було, але я не збиралася намагатися щось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.