read-books.club » Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

70
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 66 67 68 ... 99
Перейти на сторінку:
Двадцять крейцерів за проїзд. А з коня злізай, голодранцю, бо добре бачу, що крадений.

— Двадцять крейцерів? А то добре. Хто такий розбійницький закон встановив? — Якуб і не подумав злізати.

— Хто-хто? Ти що, з неба впав? Ясно, що вельможний пан Вікторин Богуш такий наказ видали, бо це його земля.

Якуб на мить змішався, бо й справді віддав колись таке розпорядження, але тільки для того, щоб не пропускати волоцюг і жебраків, які таких грошей ніколи в очі не бачили, і аби збирати плату з хамів, які їхали на храмове свято до Тухова. Але ж, хай йому біс, не зі шляхетних польських панів патріотів! Однак похопився: митник міг його не впізнати в цьому хамському одязі.

— Я Вікторин Богуш. Гроші пришлю тобі з дому. А що добре виконуєш свої обов’язки, то пришлю тобі ще стільки в нагороду. А зараз з дороги, бо шкода мені часу.

— Срататата. А я імператриця Марія-Терезія. — Митник вишкірив в усмішці коричневі зуби. — Ну, посміялися. А тепер віддавай коня, бо це гнідко Врубелів, я ж бачу. Хочеш переходити, давай гроші. Не маєш, шуруй вистрибом.

Хам простягнув відкриту долоню. Якуб плюнув у неї з висоти.

Ну, тепер уже митник розсердився. Вгатив Якуба між ногами кийком, аж той застогнав і впав з коня. Вартовий гукнув ще трьох негідників, що називалися міліція, які вибігли з-під мосту, де ловили рибу. Для вудочок і сачка знайшли добре застосування: товкли так і товкли сяк, аж у Якуба зуби дзвонили. Під кінець вкинули його до Віслоки, де не тільки зуби Шелі дзенькнули, але й усі кістки, бо річка в цьому місці була неглибока, зате кам’яниста.

Вкрадений коник споглядав усе це цілком апатично й навіть не ворухнувся, якщо не зважати на мотуляння хвостом, щоб відігнати ґедзів. Один із міліціянтів дав йому яблуко, яке гнідко без ентузіазму вхопив м’ясистими губами, хоча це було цілком добре яблуко.

Кашляючи, пирхаючи й кленучи, Якуб видерся на протилежний берег.

— Чекайте-но, скурві сини! — горлав він, викручуючи мокру сорочку. — Кіньми накажу вас волочити! За яйця вас на цьому мості повішу!

Чуючи це, міліціянти реготали ще голосніше і аж плескали себе від утіхи по стегнах. Давно вже не мали такої втіхи у своїй нудній роботі.

— Чого іржете, хами? Два дні не мине, то інакше заспіваєте!

— Богуш, Богуш, ги-ги! Дупа вам зі штанів виглядає, вельможний пане!

Якуб погрозив їм ще раз і рушив у напрямку дому. Мокрою сорочкою махав у повітрі, аби швидше сохла. Вересневий вечір настав, однак, холодний, полотно не хотіло сохнути, і Шелі було однаково холодно і в сорочці, і без неї. На вечерю з’їв кілька яблук з непильнованого саду. Яблука були кислими, а шкірку мали покриту наростами, і в Якуба, не встиг він ще вгамувати голод, як розболівся живіт. Переночував він у сараї неподалік якоїсь хатини, де не було псів. Замість молитви пробурмотів кілька проклять і погроз світові як такому і сплюнув на землю, бо ніхто не навчив його, що земля-годувальниця є святою і не можна на неї плювати.

Увесь наступний день він прокрадався поміж огорожами, чимраз більше голодний і чимраз більше злий. Два рази заблукав у лісі, причому, мабуть, у тому самому місці, бо дідько його знає, стільки в карпатських букових гаях ярів, балок і струмків, які всі однакові. А крім того, підхопив срачку. Певно, від тих яблук.

Вже смеркалося, і Якуб злякався, що взагалі з лісу не вийде й муситиме провести в ньому ніч, а свого часу він багато наслухався про вовків і рисей. Раптом долинули до нього збуджені голоси — двоє людей сварилися неподалік. Ні, не сварилися: один кричав, другий йойкав. Шеля обережно наблизився, тримаючись густіших заростей.

— Айнекляйнемітешмок! Ви хіба розум втратили, шляхетний пане! До округу? О цій порі до округу?

— Поїдеш, пархатий, і то негайно! Такої кривди я не подарую!

— Але до округу більше дня дороги. Переночуйте у моїй господі, ви шляхетний пан, то багато не порахую. А до міста вирушите вранці, я навіть сам вас відвезу за флорина, за одного флорина, бо ви шляхетний пан, я вас знаю і люблю. Для кого іншого я б і пальцем не кивнув, бо айне кляйне гешефт маю, а хто гешефту припильнує, як я поїду? Ну, то як, шляхетний пане, домовимося? Ніч близько, а в лісі зло чаїться.

Якуб, який саме причаївся між деревами, побачив у просвітку між папоротями старого Рубіна Кольмана, який сидів на козлах воза, запряженого мишастим коником. Коник чомусь здавався Якубу знайомим, але був це спогад немов з іншого життя. Вузду ж мишастого тримав огрядний шляхтич у наполеонівському мундирі, який не застібався на животі.

Шелю, як тільки його побачив, мало кров не залляла.

— Зараз негайно поїдете. І кивнеш пальцем, бо як не кивнеш, то я так кивну шаблею по тій твоїй дурній голові, що вошами на всі боки сипоне.

— Флорина дайте, то поїду. — Рубін, бувши євреєм, віддавна звик, що йому погрожують і що його проклинають, і нізащо не хотів поступитися.

— Гівно дам, а не флорина! Злодій Богуш мене вигнав і без гроша залишив.

— Гівно — то ви для себе, шляхетний пане, притримайте, не час зараз на гівно й на угноєння, до весни висохне й затвердіє, і що я з таким гівном зроблю. Може, Богуш і злодій, але мені до того байдуже, і задарма я не поїду. Вісьта, вйо! — Кольман свиснув батогом над спиною коня.

Якуб, дещо опритомнівши й охолонувши, вийшов із кущів, стискаючи обома руками товсту березову палицю. І наблизившись, холодно запитав Винярського:

— А скажіть-но ласкаво, пане Богдане, що тут відбувається?

— Чого пхаєшся, селюх? Забирайся геть, бо на найближчій гілці накажу тебе повісити, — гаркнули пан Богдан через плече, ледь обдарувавши Якуба неуважним поглядом, як дивляться на муху, що дзижчить.

Цього вже Шеля не міг витримати і впіжив Винярського в морду кулаком, а поправив палицею, аж ветеран наполеонівських війн хряпнулися в папороть, бризкаючи кров’ю з розтятої губи й розквашеного носа.

— Куба..? — Очі старого жида розширилися від здивування, і він став нагадувати нашорошену сову.

— Ти, хаме… Висіти за це будеш, — вистогнав Винярський, насилу піднімаючись із заростей папороті.

— Я буду висіти? Я? — Шеля підійшов спокійним кроком і штурхнув пана Богдана дрючком під ребро. — А хто мене хамом переодягнув і ген аж під Лівочем залишив? Так це смішно? Так весело? Може, тебе так залишити, пане приятелю, і вертайся собі додому, жери самі лиш яблука й

1 ... 66 67 68 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак» жанру - Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"