Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

-- Демон? Ти ж безсмертний.

-- Безсмертний – так. Вічний – ні. Я прив‘язаний до Траксиса, а Траксис невдовзі припинить своє існування. – З легеньким скрипом затінена постать підняла руку і вказала вгору. Я підвів погляд, повз листя на дереві, на темне небо, на яскравий місяць… і побачив, як від нього відламується ще один шматок і величаво та повільно починає відлітати.

-- Як нагорі, так і внизу. Коли ти дійдеш до Чорної Бібліотеки, її вже може не бути.

-- Це було б погано, -- признав я. Я був цілковито за те, щоб пекло було знищене. Тільки не разом зі мною.

-- Візьми мій жолудь, смертний і присягни, що посадиш його в землю у світі смертних. За це я дам те, що стане тобі в пригоді, щоб перетнути Гірку ріку.

-- Згода. Давай, кидай насіння.

-- О, ні. Так не вийде. Ти повинен підійти і взяти його в мене з руки.

-- Чому?

-- Щоб я знав чи ти маєш намір обдурити мене, звісно.

-- Звісно. – Звісно, що я мав намір викинути його, як тільки перетну ріку. Тепер мені доведеться виконати обіцянку. Цікаво, чи буде безпечніше посадити насіння демона в Зламаних Землях, чи в пустелі між Дев’ятьма Містами і Фар-Твілом, яку називали Ковадлом.

Я пішов у напрямку демона. Тільки коли я зайшов у тінь дерева, на яке він спирався, то побачив більше ніж просто силует.

З людської точки зору він був красивим. А принаймні його обличчя. Тулуб і руки в нього були тонкими немов у дитини. Все нижче від місця, де мав би бути пупок, зрослося з деревом. Здавалося, що він спирається на дерево, бо стовбур різко відхилявся від землі на висоті пояса, і саме звідти виходило тіло демона. Далі стовбур вигинався назад і зростався з потилицею демона.

-- Давай горіх, -- сказав я, протягнувши руку долонею вгору.

Мушу признати, що як на дерево, він був дуже швидким. Не встиг я й оком зморгнути, як він вже стискав мою долоню і зап‘ясток в своїх вкритих корою руках.

-- А… -- сказав він і відпустив мене так само швидко, як схопив. Я позадкував, готовий направити струмінь полум‘я в його блаженне обличчя. Я підняв руку і відчув у ній легеньке свербіння.

-- Тобі доведеться вирізати його, але воно не глибоко. Це не гірше ніж скалка, але не так дратує.

-- Це напад. Ти порушив нашу початкову угоду.

-- Та годі тобі, це було дрібнюсіньке порушення, і без наміру вчинити кривду. Насправді я бажаю тобі тільки здоров‘я, щоб ти міг винести звідси моє насіння. Якщо ти скоро його не посадиш, воно не виживе.

Я потер долоню і відчув під шкірою невеличкий горбочок, прямо посередині. Рани, чи навіть крові, не було.

-- Хай тобі дідько, скажи мені, як перетнути Гірку ріку, і розходимося.

-- Слухай: ти повинен сказати ріці, що кохаєш її. Вона тобі не повірить, звісно, тож тобі доведеться принести себе їй в жертву.

-- Яким чином?

-- Ти повинен потонути в ній, звісно.

-- Божевілля якесь.

-- Саме так. Гірка ріка божевільна, але в неї є якась своя божевільна логіка. Вона втопить тебе і таким чином доведе собі, що ти дійсно не збрехав їй. Ріка пошкодує про свій необдуманий вчинок. Вона викине тебе на берег і відступить.

-- Але я все одно буду мертвий.

-- Тимчасово. Тоді мій прекрасний маленький жолудь зробить те, що я сказав йому. Воскресить тебе.

-- Оця зернина? – запитав я, знов потираючи насіння.

-- Так. Вона містить більшість моєї життєвої сили. Вона мені більше не знадобиться, а підозрюю, що їй так. Думаю, ти не посадиш її в сприятливому кліматі.

-- А звідки твоя певність, що Гірка ріка викине мене на той берег? – запитав я, цілковито ігноруючи точну оцінку Хащами моїх планів щодо його насіння.

-- Бо вона ненавидить мене. Я буду лаяти її за те, що вона забрала мою забавку і вимагатиму, щоб вона повернула тебе. Вона викине тебе на той бік на зло мені. Так поступають сестри.

-- Може в пеклі.

-- В Траксисі точно. Повір мені, магу. Я покладаю всі свої надії на твій успіх. Буквально. Якщо ти зазнаєш невдачі, то закінчаться сім тисяч років мого існування, і я не отримаю коди, яку ти прихистив у себе на долоні.

-- Ну, -- сказав я, поміркувавши. – Приємно бути комусь корисним. Але чому б мені просто не стрибнути в ріку і не дозволити їй втопити мене? Чому я повинен вдавати, що кохаю її?

-- Все її дно вкрите кістками тих, хто просто намагався перетнути її. Вона не віддає їхні тіла. Спробуй бути переконливим у своєму вдаваному запалі. Гірка божевільна і передбачувана, але не геть дурна.

-- Тепер йди, -- сказав він, але я вже йшов.

31

Гірка ріка. Я мало що знав про неї, окрім факту, що вона існує і її розташування відносно Хащів і стіни. Але це ріка в Траксисі, я не очікував прохолодної і чистої води.

Виявилося, що Гірка – це буквально ріка крові.

Якийсь метр відділяв ріку від лісу. Зітхнувши, я сів на вкритий травою беріг і почав споглядати на бурхливий, кривавий потік.

-- Чи ж є щось прекрасніше за ріку омиту місячним світлом? – поцікавився я вголос, почуваючись дурнем.