Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

Дітріх тоді намарно приїхав за ним по обіді. Усіх акредитованих журналістів знову зібрали у тісненькій кімнаті для прес-конференцій, завалили тацями з канапками, кавою та чаєм і наказали чекати.

Чекання було нестерпним, особливо від усвідомлення того, що конференція вже почалася, і там на другому поверсі просто над головою вже вирішується майбутнє Європи. І Деладьє, Муссоліні, Чемберлен та Гітлер — вершителі цього майбутнього…

Але чи так це насправді? Із коротких заяв речників німецького рейхсканцлера поміж рядків випливало одне: Гітлер буде впевнено переламувати усе на користь Німеччини. Перед тим у Нюренберзі на X з’їзді ННСРП він проголосив абсолютно недвозначну промову, суттю якої були погрози Чехословаччині. Далі під’юджені «обездолені» мешканці Судетів підняли масові заворушення, щоб спровокувати чехословацьку владу на відповідь.

До Німеччини на зустріч із Гітлером примчав лорд Чемберлен, намагаючись замирити апетити фюрера й обговорити можливості мирного врегулювання конфлікту. Отримавши хиткі обіцянки не застосовувати силу, допоки вестимуться перемовини, британський прем’єр-міністр провів низку консультацій із французами і… доля Чехословаччини була вирішена.

Держави, які прагнули миру на своїх землях у будь-який спосіб, віддали на розтерзання Гітлеру Чехословаччину. Тиск союзників змусив чехословацький уряд поступитися, і вимогу Гітлера — передати Німеччині області, де німецьке населення становило понад 50 %, було обіцяно виконати.

Однак даремно Чемберлен із французами вкупі запопадливо намагався вгодити німецькому рейхсканцлеру. Вже наступного разу, зустрівшись із Гітлером, щоб повідомити йому, що Чехословаччина погоджується на власне територіальне зґвалтування, він почув від рейхсканцлера наступне:

— Пане прем'єр-міністре, час минув. Ситуація змінилася. Тепер мають бути задоволені також і територіальні претензії Польщі та Угорщини. Крім того, німецька армія має зайняти Судети негайно!

Ось тоді, перед черговим від’їздом до Мюнхена, Чемберлен і виголосив перед спеціально відібраними журналістами найцинічніше, на що був здатен, — британці не повинні рити у себе траншеї та приміряти протигази через сварку людей, про яких вони нічого не знають…

Зібраним у кімнаті для прес-конференцій журналістам тільки ближче до вечора повідомили, що дискусії лідерів держав добігають свого завершення, і що чехословацьких представників до дискусій запрошено не було.

— Яке паскудство! — прошепотів Сандерс, який цього разу знову примостився біля Марка. Він хвилювався і тому багато їв. Таця з канапками перед ним швидко спорожніла, а у кавнику давно закінчилася кава. — Сволота! — прошепотів він знову. — Вони закусили Чехословаччиною, наче на пікніку, і навіть не втерлися!

— Тихше, друже мій. Це був цілком передбачуваний фінал, — Марко відсьорбнув кави. — Ви ж знали, що так буде. Нас хоча б на завершення того фіналу покликали. Як і чехів… Чехів, які під час того фарсу сподівалися, що за них вступляться і допоможуть французи з британцями, усе ж покликали. Підписати готовий текст угоди. Проте за них усе давно вирішили. Усі висунуті Гітлером територіальні вимоги задовольняються, а виведення чехословацьких військ, які утримували хоч якийсь порядок на своїх землях, має розпочатися вже наступного дня…

Це був швидкий, майже блискавичний кінець Чехословаччини. Здобутий Чемберленом «мир для нашого покоління» смердів непрощенною ганьбою і зрадою.

1 жовтня, поки Марко з Елізабет снідали у готельній ресторації, увімкнуте на всю потужність радіо сповістило:

У славні часи живемо, друзі! Німецькі війська вступили до Чехословаччини і почали займати залишені чеською армією території. Усе, що має відбутися далі — лише звершення славних планів вождя і лідера німецького народу Адольфа Гітлера, прагнення усіх німців об'єднатися в одній державі…

Вже дорогою з Мюнхена, вловивши британську радіохвилю, Марко почув виступ іншого політика, Вінстона Черчилля:

Нам було запропоновано безрадісний вибір між війною і ганьбою. Ми обрали ганьбу і незабаром отримаємо війну, яку доведеться вести в набагато гірших умовах…

— Він говорить про війну? — перепитала Елізабет, що саме прокинулася. — Про війну? Але ж усе наче добре…

— Так, — хитнув головою Марко, — про війну… І ні. Зовсім нічого доброго, Лізо. Повернувшись до Лондона, треба буде терміново перевезти усе необхідне до маєтку тітоньки Мег. Хто знає, як воно буде і де буду змушений в цей час перебувати я. У маєтку все-таки безпечніше, ніж у місті, є теплий підвал, запаси харчів поповнимо. Можливо, за лихої години доведеться ще й когось прихистити… Маємо бути готовими до усього.

— А моя робота? — перепитала Ліза. — Як же я?..

— Поки все добре, буде робота. Але у випадку війни… Лізо, не думаю, що Британський музей чи бібліотека будуть працювати. Ти ж розумієш, що тоді буде не до музеїв. Перебирайся до мене, люба, збадьориш мене трохи розмовою, бо я після тієї мюнхенської конференції геть духом занепав.

Марко зупинив автомобіль, щоб Елізабет могла пересісти наперед до нього.

Із собою вона прихопила кілька випусків популярних німецьких журналів «Frauen Warten», куплених у Мюнхені під час вчорашньої прогулянки. Обкладинки журналів прикрашали мальовані портрети білокосих німкень, готових народжувати і працювати на благо Третього рейху, містили портрети суворого і як завжди зализаного на лівий бік фюрера зі щіточкою-вусиками під носом, державні символи та статті про те, якими навичками й уміннями має володіти справжня арійська жінка.

Схоже, гогенцолернівський ідеал «Kirche — Kinder — Kiiche» потроху розсипався під віяннями й викликами часу і влада закликала німецьких «хаузфрау» принести у жертву своє материнство і домашність на вівтар інтересів економіки та армії.

Однак серед відвертої нацистської пропаганди, якою сочилася чи не кожнісінька сторінка, можна було знайти і розділи з непоганими кулінарними рецептами, викрійками сукенок та всіляких чудових дрібничок для домашнього вжитку.

Марко гмикнув, кинувши оком, що читає Елізабет.

— Це тобі не французькі журнали, люба… Тут, як каже Шанель, суцільна монохромність Третього рейху.

— Гадаєш, оце справді її надихає? — підвела очі на Марка Елізабет.

— Гадаю, її надихає Вальтер Шелленберг та перспективи, які відкривають для неї стосунки з ним. А все інше такій прагматичній жінці до лампади…

— А я усе-таки бачу якісь аналогії між строгим чоловічим чорно-білим стилем Шанель і чорним есесівським мундиром. Та й парфум отой її… засуворий, як для жінки. На початку. Хоч потім…

— Я ж і кажу… Шелленберг її надихає, — знову гмикнув Марко.

— Ти бачиш? Позаду? — Ліза озирнулася і вказала позад себе.

— Бачу… Той мотоцикліст нас наздоганяє.

За автомобілем на шаленій швидкості справді мчав поліцейський. Щойно він наблизився, Швед одразу впізнав у ньому шуцмана з охоронної поліції, що перевіряв його документи, хвилин двадцять тому на виїзді із Мюнхена. Вони проїхали контрольний пост, поліцейський перевірив документи. Усе було в порядку. Окрім паспорта побачили Маркову журналістську акредитацію з печаткою рейхсканцелярії і пропустили без зайвих питань. Вахмістер зрозумів: перед ним один