Читати книгу - "Моя ніжна крутихвістка, Марина Тітова"

Я сідаю на стільчик в коридорі, аби перевести дихання. Думки змішались в купу і стали схожими на перегній. Ще й тхне від них так само. І все з ними стало таким не милим... За виключенням Юлі, звісно.

— Заснув. Вибач, що довго. Павлик теж прокинувся, почувши гостя. Довелося заколисуати. Та вже соплять обоє — тож все гараз, — визирає кругленька мармизочка Христі. — Ходімо на кухню. Що ти всівся оце тут?

За покликом господинні, плентаюсь до чистої й блискучої кухні. Господиння, повсякчас затуляючи свої впалі щоки і синячки під очима, вже навертає в миски паруючу першу страву.

— Ти ж не вечеряв, мабуть, — ставляє мені перед носом тарілку з грибним супом й передає ложку з хлібом. Сама сідає навпроти зі своєю тарілкою, але меншою за розміром, та не спішить припадати до неї, а пильно вдивляється, як я, ніби з голодного краю, накинувся на частування.

—  Перед твоїми стравами не можна встояти. Дякую. Дуже смачно. Дякую, — вимовляю з набитим ротом, на що Христя усміхається.

— Їж мовчки.

Коли дно тарілок бачим вже обидвоє, розумію, що тепер мовчанню настане кінець. По очам бачу — Христя ледь тримається, хоче щось сказати. Та я випереджаю:

— Щоб ми без тебе робили, кума. Золоті ручки. Золота душа.

— Давай без цього, — відказує білогрива. — Краще скажи мені, як довго це може тривати і що ти збираєшся з цим робити?

Ну от. Казав же — серйозні розмови крутилися у дівчині на думці.

— Кума, не починай. Все складно. Не знаю. Неля не чує мене.

— Може б в якийсь диспансер її віддати? Пролікувалася б.

— В який ще? Де молодих матерів розуму вчать? Боюсь, що таких немає, — падає моє чоло в долоню. Та краще об стіну одразу. Щоб не мучатися довго отак.

Після цього утворюється тиша. Губи христі більше не промовляють ні слова. Перегодом тільки вона встає і торохкотить посудом, збираючи його, як і крихти хліба, зі столу.

Але тепер муляє мені в горлі. Малий ще не прокинувся — час є. Коли б ще попросити куму про ще одну допомогу? От тільки, маю підозри, що їй ідея не сподобається і вона відмовить.

— Христю, — озиваюся до господині, котра до блиску натирає білу поверхню столу. — Маю до тебе одну розмову.

— Кажи. Поки хлопці сплять можемо говорити, скільки влізе. Аби не гучно, — через силу намагається жартувати, усміхнувшись самими кутиками губ.

— Пам'ятаєш, я тобі про Юлю розповідав?

— Юлю? Ту панночку, в яку закохався до безтями, але з якою не судилося?

— Чи судилося, чи ні — це ще подивимось, — набусормено відмовляю... чхнувши собі в руку.

— Захворів? Диви дитину не застуди тільки, — непокоїться одразу ж моя співрозмовниця, виказавши це в блискавках великих й круглих очей.

— Та ні. Все добре. Але до справи. Ти не проти познайомитись з Юлею?

— Навіщо?

— Хочу, аби вона мені довіряла, — відверто кажу те, що на душі. З кумою у нас завжди, якщо розмови — то душевні.

— Що, не вірить в твої байки? Ще б пак. Я б також не вірила, — пирхкає носом кума.

— Ревнує. А я б хотів, аби такого не було.

— Цілком нормальне явище.

— Так ти не проти познайомитись з нею? З Павликом разом. Скажімо, прогулянка в парку вчотирьох. Й ти заодно розвієшся, — благаю очима добру панянку, звівши брови докупи, утворивши стріху з хатинки на дитячому малюночку.

Але замість відповіді — похмуре дівоче обличчя демонструє глибоку задуму. Доводиться терпіти і чекати.

— Познайомитись то я не проти. Але ж про Нелю і сина коли їй скажеш? Коли Лев в школу піде? — каже в решті-решт перегодом.

— В нас стосунки поступові. Ми нікуди не поспішаємо, — аргументую впевненно.

— А бачитись тільки по різним громадським закладах будете?

— Пізніше арендую ще одну квартиру... Можливо.

— А раптом Юля дізнається правду?

— Я зроблю все, аби цього не сталося. До того ж, вона не знає, де я живу і не прийде перевіряти.

— А раптом дізнається? А раптом вона не схоче зустрічатися з чоловіком, у якого є дитина?