Читати книгу - "Наложниця Темного Лорда, Анні Флейм"

І першим тишу порушує чаклун.

— Вітаю, ти щойно мало не спалила мою бібліотеку, — з тихим смішком повідомляє він, віднімаючи обличчя від мого волосся.

— Тобто?.. — підозріло перепитую я.

— А ти подивись на підлокітники.

Я переводжу погляд на означену частину крісла і бачу… відтиски своїх колін. Шкіра на цих ділянках здається грубішою, і легкий дотик лише підтверджує це враження.

— Якоїсь миті ти майже спалахнула, тож… Довелось трохи тебе згасити.

Мені згадується поколювання спини.

— Невже я могла отак просто взяти… та й загорітися? 

Продовжуючи притискатися до чаклуна спиною, я повертаю до нього голову, аби піймати його погляд хоча б краєм ока. Але замість цього Темний Лорд притискається кінчиком носа до моєї скроні. І робить він це… навіть якось ніжно, чи що.

— Цілком, — в голосі Темного Лорд чути усмішку, ніби ймовірність пожежі в бібліотеці його забавляє. А потім зневажливо додає: — Свого ж коханця-невдаху ти спалила.

Від згадки про Лара в мене болісно стискається серце. Не зрозуміло навіть, чому саме — через його знущання або через брехню, якою виявилися наші відносини.

— Спалила, — луною відгукуюсь я, просто щоб хоча би щось відповісти.

— І тепер ми з'ясували, що спалахнути ти можеш не тільки для самозахисту, але і від задоволення, — задумливо додає чаклун. — Ти стаєш дедалі сильнішою, і це… цікаво.

— Чому? — через силу питаю я. Моє серце продовжує боліти та чомусь нагадує мені подушечку-гольницю, в яку повільно одну за одною втикають розпечені голки. В грудях стає гаряче.

— Тому що тепер ти віддаєш мені не життєву, а магічну… — чоловік різко замовкає та схиляє голову, вдивляючись в моє обличчя. 

Принаймні, за відчуттями схоже на те. Кімната перед очима починає пливти, і водночас із цим мені стає важко дихати.

— Ліє?..

В голосі чаклуна чути щире занепокоєння. Буквально за мить він підхоплює мене та розвертає, спираючи об різну спинку крісла. Обережно бере за підборіддя та розвертає обличчям спочатку в один бік, потім в інший. Роздратовано бурмоче щось нерозбірливе і знову питає:

— Ліє, ти мене чуєш?

Болісний жар в грудях спалахує вогнем. Але він зовсім не схожий на полум'я пристрасті, що нещодавно вирувало в моєму тілі. Цей вогонь причиняє біль — настільки нестерпний, що мені хочеться стиснутися в грудочку та забитися якомога глибше в крісло, щоб…

…щоб істота, від якої нестерпно тхне мертвою плоттю, припинила торкатися мене.

Кімната припиняє плисти перед очима, я знову бачу все чітко. Мрець стоїть навколішки перед кріслом і пильний погляд не передрікає нічого хорошого. Він щось каже, але голос розбивається, перетворюється на безладний багатоголосий гомін. Безліч голосів — чоловічих, жіночих, дитячих. Слова не зрозуміти.

Мене струшує від огиди через черговий дотик. Підтягнувши коліна до грудей, я почуваюся спокійніше — якщо знову полізе до мене, можна буде відштовхнути.

Але некромант…

…чому я згадала це слово?..

…відсторонюється. Його очі розширюються, він різко викидає руку вбік. У відкритій долоні з'являється згусток пітьми, який потроху набуває форми знайомого амулету у вигляді птаха.

Не можна його надягати. Ні в якому разі.

— Відволіч-ш-ши його… ми вж-жш-ше близ-сько, — в моєму розумі лунає вкрадливий шепіт, схожий на шипіння, і я мимоволі хапаюсь за голову. — З-з-сатримай його…

Вогонь розтікається по моїх кінцівках, наливаючи їх силою. Чомусь починають нестерпно боліти кінчики пальців. Запах мертвої плоті посилюється — некромант хапає мене за зап'ястя та віднімає руки від голови. Через це я бачу, наскільки подовжилися мої нігті — тепер вони скоріше нагадують пазури. Не надто довгі, але…

Спокусливо гострі.

Моя долоня пірнає вперед раніше, ніж я розумію, що роблю. Загострені нігті легко пробивають шкіру на шиї некроманта, розрізають її ніби ніж — масло. Його кров — чорна. Холодна та в'язка, наче смола. Ні використати, ні випити…

…що?!...

Мрець хапає мене за зап'ястя та відводить руку вбік. Крижаний дотик трохи втамовує полум'я під моєю шкірою, через що для спротиву бракує сил. Другою рукою некромант намагається накинути мені на шию ланцюжок з амулетом, але я ухиляюсь та швидким коротким рухом вільної долоні залишаю чотири глибокі подряпини на його грудях.

Надто високо. Треба нижче.

…навіщо?!.

Відсахнувшись, мрець випускає мою руку. Його тіло огортає непроникна для зору пітьма. На зблідлому обличчі застигає дивний вираз…

…горесний, ніби він розуміє, що відбувається, але не хоче в це вірити…

Простір навколо мене здригається. Це не схоже на запаморочення, навпаки, таке явище викликає в мене… Радість? З глибини душі здіймається передчуття, ніби напередодні якогось свята, на яке мають прибути довгоочікувані дальні родичі.

Очі некроманта спалахують зеленню, він швидко бурмоче якісь незрозумілі слова. Від їхнього звучання кожен м'яз в моєму тілі зводить болісною судомою. За відчуттями — ніби хтось вивертає мої кінцівки, надаючи їм неприродного положення.

Завивши, я вигинаюсь дугою у марній спробі полегшити біль, але це не допомагає. Болісні відчуття наростають, я чую як хрустить дерево, коли мої нігті… пазури впиваються в підлокітники. 

Некромант стоїть переді мною — близько, але ніяк не дістати. Пітьма, що огортає його тіло, прямо на очах перетворюється на одяг. Він немиготливим поглядом дивиться на мене, але нічого не робить, тільки стискає амулет в кулаці. Вирішує, як би болісніше мене вбити?

…він вагається…

Не можна дивитися йому в очі.

…треба дивитися, треба допомогти йому… собі…

Хвиля болю потроху стихає, я розтискаю пальці та падаю в крісло. Але вогонь в моєму тілі продовжує палати. Треба зібратися з силами.

— Ми близ-сько, ще трохи… — знову шепіт в моєму розумі. 

Опускаю повіки, аби дати собі секундний відпочинок, з шипінням вдихаю крізь зуби, відкриваю очі..