Читати книгу - "Холодний Яр"

За цей короткий час, положення різко змінилося. Небезпеку плянового оточення Холодного Яру червоними — розвіяли повстання на Херсонщині та Черкащині. Ворожі частини, що були у селах над Дніпром й „оточували“ нас із цього боку — самі опинилися в положенні оточених і поспішили визбиратися в напрямку Черкас. До Кам’янки прибуло два сильних бронепотяги, які невідомо чого стоять там, замість у Бобринській чи Знам’янці. Можливо червоні пронюхали про наш відложений замір напасти на Кам’янку. Хоч із цього боку не чутно було повстань, та не був він для нас небезпечним. Від Кам’янки й залізниці відділяли нас гористі й яристі ліси, у яких ми жартуючи можем приняти бій з уп’ятеро сильнішим ворогом.

3-й курінь, штаб бригади і кулеметна сотня стали табором у лісі. Останні розмістилися в селі і хуторах. У штабі йшла дискусія над тим, що робити дальше? Постановили покищо виждати подій.

Два дні перед тим пішла у розвідку в напрямку Знам’янки — Ліда. Наступного дня вернулася. Принесла свіжі большевицькі Газети. Було в них багато крику про налагодження праці транспорту, хлібозаготівлі, повідомлення про „вибухи ентузіязму“ серед робітників і селян, а слідом за ними заклики уряду і компартії, щоб „трудящі“ зібрали всі свої сили для боротьби з зовнішним ворогом, щоб чуйно стежили за „класовим ворогом“ і внутрішньою „контр-революцією“, яка підносить голову і намагається відібрати „пролєтар’ятові“ його завоювання. Повідомлення про перемоги на фронті були якісь туманні, без подрібнішого зазначування місцевостей. Серед них була замітка, що хоробра конниця Будьонного стримала наступ біло-поляків...

Наш чоловік — службовець телеграфу на ст. Знам’янка, передавав Лідою, що переїжджаючі з фронту червоноармійці оповідали йому, що на польському фронті — червона армія цими днями дістала в лоб і панічно відступає. Із телеграм, які йдуть з фронту і Києва через Знам’янку — годі щось довідатися, бо всі надавані шифром, в той час, як недавно ще, завідомлення про перемоги — надавалися звичайно. Вдалося йому перехопити телеграму із Олександрії до Києва. Якийсь командир дивізії — телеграфував, що на частини, з якими він спішився згідно з наказом на фронт, напали численні відділи повстанців і розбили їх. В руки „бандитів“ попала артилерія і потяг з автами — із яких три панцирні. Вагон з канцелярією штабу — теж захопили „бандити“ так що він позбавлений навіть можливости зашифрувати свою телеграму, бо оперативних шифрів в Олександрії нема. Добрався з розбитками до міста і не знає що дальше робити. Залізничне і телеграфічне сполучення по лінії на Кремінчук, звідки йшли ешалони його групи — перерване. Просив допомоги, щоб відібрати у „бандитів“ захоплене і здавити повстання, що загрожує важливим залізничим вузлам.

Виходило, що „степовики“ дали червоним таки солідного прочухана.

Постоявши на місці зо три дні, вирушаєм за залізницю у такому-ж приблизно складі, що й на Чигирин. Із Івангорода наспіла відомість, що у той район прийшов відділ большевицької піхоти силою коло тисячі чоловік і „господарює“ в селах. Здирає развйорстку та вишукує „бандитів“. Квашині люди, що походили із тих сіл, нервувалися турбуючись за своїх близьких.

Бригада виступила із Мельників підвечір, з таким розрахунком, щоб захопити вночі Олександрівку, очистити відновлену „госбазу“ від потрібних нам річей і тоді вже перейти за залізницю. Напад на містечко, як і попереднього разу, вдався нам без великих труднощів, з тією різницею, що крім міліції та „караульників“ довелося мати діло з сотнею піхоти, яка стояла ґарнізоном в Олександрівці. Замкнувшись в казармі та сотня звела з нами бій крізь вікна поверху. А що ми не мали часу довго бавитися з нею то набравши на підводи у „госбазі“ солі, мила, а щонайважніше — сірників, — покинули її і пішли до „Чоти“.

Днювали у лісі коло Діденків; Кваша тим часом налагодив розвідку.

Поспавши трохи — йдемо гуртком оглядати знайомі місця недавніх лісових стоянок.

В „Городку“ напотикаємося на досить немилий образ: за верхнім валом висіло вкружок на деревах дев’ять голих, досить вже несвіжих, трупів — переважно жидів. Поміж ними висіла дошка із написом: „Пролєтарії всіх країн єднайтеся!“ „Продовольчо-заготовча комісія. Обслідувавши Єлисаветградський повіт — виїхала на обслідування пекла...... вересня 1920 р.“.

Дід Шевченко та Отаманенко ломлять голову над тим — чия це могла бути робота.

Порішили, що якогось бродячого партизанського відділу, який доставив сюди „комісію“ із Херсонщини. Місцеві хлопці трупи добре заховали би, щоб не стягнути кари на свої села, як би їх червоні найшли.

Бугай, що брав участь з Квашею в ліквідації загону Вечека і закопуванні трупів у лісі — як раз в цих околицях — пропонує перейтися глянути „чи чекісти часом не повилазили“...

Дві, добре зарівняні й замасковані „могили“, що їх міг відшукати хіба тільки такий лісовий „слідопит“ як Бугай — були в порядку. Вів нас корчами до третьої, що мала бути нам по дорозі. Нагло станув і скинув з плеча карабін.

— Що за чорт!? — зашепотів до нас, — чи чекісти воскресли — чи у відвідини хтось до них прийшов? Прислухаємося. З-поміж корчів ледве чутно долітали якісь дивні звуки: не то стони, не то голосні зідхання...

— Дикі кабани! — безапеляційно опреділив дід — старий мисливий.

— Піду наперед сам — гляну, — одізвався Бугай і зник в корчах.

— Ходіть! — доніся за пару хвилин його голос із корчів.

Наближаємося і бачимо „гідне богів“ видовище.

Могила чекістів була розвернена, а в заглиблені на трупах, з обмащеними запеченою кровю мордами — лежали... звичайні діденківські свині... Вигляд верхніх трупів говорив, що дві величезні свині та три підсвинки, використавши своє право свобідного ходження по лісі за поживою — лакомилися ними вже не перший день.

Поминувши засади свиноїдної етики — це було недобре, бо натрапивши на розриту могилу, большевики, по спідних необ’їджених трупах — могли розв’язати загадку зникнення загону чекістів. Виганяємо кольбами свиней із заглублення і женемо їх на Діденки. Та роля свинопасів нам не удається. Противні сотворіння утекли нам по дорозі і прибули на хутір раніше від нас — обмивши, видно, десь в мочарах рила.

Отаманенко послав козаків із рискалями, щоб добре закопали „комісію“ та чекістів, а знайоме вже свиням місце — прикидали ще й грубою верствою хмизу. Діденко — власник свинячих канібалів — довідавшись про їх вчинок — клянеться, що зажене їх до своїх родичів у село, щоб ті віддали їх на развйорстку, — хай комісари їдять.

Із розвідників першою вернулася Тіна. Оповіла, що червоний відділ стоїть у Бовтишці, та не