Читати книгу - "Чарівний світ, Тимофій Гаврилов"

Удвох з Йошкою вони виконували домашні завдання. Батькам це було величезне полегшення — навчальна програма від року до року складнішала. Ще писати і рахувати, хай за числа між Колею і Петею спалахували запеклі суперечки, замалим не доходячи до рукоприкладства, пів біди. Літери, навіть якщо вони не такі зграбні, і цифри, бодай би й приблизні, великої погоди не робили. Потай, коли він був у школі, вони влаштовували наради, на порядку денному яких стояло єдине питання «Що робити?», й ось життя в Йошчиній подобі підказало на нього легку, чудову, швидку, про яку і не мріяли, відповідь.

«Я б хотів щось подарувати йому», — обережно і мовби винувато сказав він. «Авжеж», — погодився Іполит. «Авжеж», — підтакнув Калістрат. І решта, всі до одного, теж авжежкнули. Іншої думки і бути не могло: коли йдеться до когось на уродини, несеться подарунок. Звісно, можна було б переконати не йти, і він їх неодмінно послухався б, проте вони нізащо такого не зробили б.

Але що? Казку про золоту рибку, по якій уже тоді, як вони підібрали її на смітнику, досхочу нагулявся олівець і з якої вони так і не вивели жирної плями?

Казка про золоту рибку відпадала і з іншого міркування: і він, і Йошка перебували у віці, коли цікавить велосипед, але не казка. Перебирали все, що могло підійти на роль подарунка. «Квіти?» — «Ні-ні, квіти ні», — запротестував Іполит. Що тоді? Вони дивилися на Лесю, їхню Нефертіті і царя Соломона.

Стало тихо-тихо. Леся думала. Вони думали, що Леся думає. Леся розуміла, що вони вірять в її авторитет.

— Коли Йошків день народження? — промовила Леся.

— В суботу, мамо, — відповів він.

Сьогодні вівторок, тож за три дні щось можна придумати.

— До суботи ти матимеш гідний подарунок, — запевнила Леся, а четверо татусів, усі як один, полегшено мугукнули.

Вона в них розумниця, Леся. Їм імпонувало, що вона так круто писала себе в протоколах. Мєнти теж, здавалося, проникалися до неї повагою, зачіпаючи не більше, ніж дозволяло службове становище.

«Я прийду до тебе», — сказав він наступного дня. Йошка засяяв, а він зі свого боку радів, що його запрошено. «Дякую тобі, що запросив», — подякував він.

У Йошки йому було добре. Йошка розширював його сімейне життя на ще один вимір. До батьків він відчував велику прив’язаність. Якби йому запропонували обміняти батьків на затишок такого, як у Йошки помешкання, він без роздумів відмовився б. Інакше його батьки — заради його добробуту вони віддали б його хай не в такі турботливі, як забезпечені руки. І хай їхнє подальше життя звелось би до спогадів, вони раділи б, що в нього все якнайкраще.

Отже, то був не затишок, не тепло і не ігри самі по собі, що викликали таке відчуття. Найдивніше, що й у Йошки, як йому здавалося, воно також виникало. Можливо, це Йошка його ним заражав. Схоже, Йошка потребував його ще більше, ніж він Йошку.

У п’ятницю він повернувся зі школи пізніше, ніж завше, — щотижня разом з іншими хлопцями залишався поганяти в футбол. Побачивши задоволені лиця батьків, він збагнув, що подарунок уже готовий.

Це була «Ілюстрована енциклопедія юного техніка», яку він обережно і спрагло гортав у напівпотемках неспокійного вогника настільної свічки. Перевалило за північ, а йому зовсім не хотілося спати. Ще більше його здивував подарунковий папір — прокинувшись, він побачив, як батьки пакують туди енциклопедію.

Вони вирішили трошки провести його. Потім захотіли провести трошки далі, вже без його відома. Бачили, як він крокує з книжкою під рукою. Можливо, колись він стане у них професором.

Він ішов по вулиці Довгій, що, тримаючи шпагатом житловий масив і будучи справді довгою, виявилась би ще довшою, якби не звернув на Глибоку, де глибокими були хіба ями, що їх час до часу латали, після чого вони робилися ще глибшими. Високою на вулиці Глибокій була лише тополя — навіть будинки, яким стриміти б у небо, залишались приземкуватими, наче тісто, що так і не виросло.

Тоді як здоровий глузд наказував негайно вертатися, ноги — його ноги — несли і несли своїми власними шляхом і мудрістю, не вважаючи за необхідне бодай поінформувати його куди. Не маючи стільки солі, щоби мітити шлях, й узагалі не маючи солі і пройшовши вже так багато, що не вистачило б центнера, не мав поняття, скільки ще чекає попереду.

З’ївши сніданок, він усього-на-всього намірявся прогулятися — подихати свіжим повітрям. Якби йому сказали, що йтиме невідь-куди, не в змозі зупинитися, вже не кажучи про повернення, він бодай поклав би хліб не в тумбочку, а до кишені.

Ще не дійшовши, слушно міркував, що доведеться вертатися, торуючи стільки ж само, якщо не більше, назад. Якась сила силенна тягла його далі, невідомо куди, затримуючи на переходах, — він уже лаштувавсь розвернутися, але перемикалося світло і, хотів- не-хотів, плуганився далі.

Він намагався запам’ятовувати краєвиди, що майже неможливо, коли будинки всі на один копил, дороги всі на один копил і дерева, всі як одне, — худі, напівусохлі, цибаті, вони скидалися на задерті вгору вуличні мітли. Шукав бодай за щось учепитися, одначе не було за що. Хотів учепитися за квартал, який проминав, але подальший від попереднього нічим не відрізнявся — така сама забудова, такі самі балкони, вікна, стіни. Хоч бери і став хрестики, тоді як не мав ні крейди, ні фарб.

Були зупинки та їздили автобуси. Зупинки були всю ди, автобуси курсували вулицями, великі й малі, призупиняючись зеленими та червоними, жовтими й синіми караванами. Найбільше, однак, було білих. Хіба міг він запам’ятовувати номери і маршрути, марки й моделі? Хотів сісти й під’їхати, проте не міг утрапити в такт із зупинкою, щоразу проминаючи її або не доходячи.

Єдиним об’єктом, що запам’ятався, був гастроном «РИБА» з нерівними буквами на синіх хвилях і брудню-щим акваріумом, повним коропів, які хапали ротом воду з власними екскрементами. На чергу перед цим мавзолеєм покладатися було годі. Коротка, вона миттєво могла подвоїтися або й ушестеритися, а потім раптом зникнути. Коли риба, а з нею черга закінчувалися, з акваріума спускали воду, просто на тротуар, де до наступного ранку виблискувала під місяцем луска, і гастрономний вантажник закочував