Читати книгу - "Феномен Фенікса"

винесений вирок всьому людству — після її застосування на Землі якщо хто і вціліє, то хіба що купка— друга пігмеїв десь у лісах (які— небудь ака, тикітикі, обонго, батва) Габону, Камеруну, Заїру, Руанди чи в тропічній Америці — якщо тільки там уціліють хоч якісь масиви лісів. Сьогодні питання полягає в тому, чи зважиться хто-небудь її застосувати у загальних масштабах? (А втім, безумців біля керма держави, політиків, які заради влади продадуть і матір рідну, у нас завжди вистачало, вистачає і завжди вистачатиме — на жаль, на жаль!) Після першого вибуху водневої зброї Сахарову, як одному з головних творців її, було присуджено звання Героя Соціалістичної праці — добра соціалістична праця! Про таке і в казках мови немає, аби за створення якого-небудь Змія Горинича, Кащея чи ще якого монстра величали героями! Він був вибраний одразу ж дійсним членом Академії наук, отримав Сталінську премію в розмірі 500 тисяч рублів — фантастична на той час сума в СРСР! Крім премії йому дали одну з кращих у Москві квартир, персональну машину, академічну дачу тощо. Дощ нагород на нього прямо таки посипався зливою!

Коли у 1956 році успішно завершилося випробування модифікованої водневої зброї, що її скинули з літака, Сахаров отримав другу зірку Героя Соцпраці і Ленінську премію. А в 1962 році після випробування на Новій Землі надпотужної водневої бомби, йому присвоїли третю Золоту Зірку Героя Соцпраці — небувалий в СРСР дощ нагород линув на цього вченого. Монстри від влади обсипали нагородами монстра від науки. В тодішньому СРСРі тричі Героям Соцпраці воздавали хвалу і шану, як живим богам. Радше, дияволу. Сахаров і опинився в ранзі живого бога, став такою ж легендою — за тодішніми канонами тричі Героям на батьківщині ставили за життя бюсти! А то й пам’ятники.

І раптом в цього монстра від науки щось ворухнулося людське, озвалася совість і відчуття, що він щось не те творить — лихе і страшне! Та й під виглядом «захисту соціалістичної батьківщини від ворожих зазіхань», кремлівські верховоди могли запросто розв’язати третю — і — останню в історії людства — світову бойню. І творець водневої бомби та її модифікованого варіанта схаменувшись, прозрів і почав круто міняти свій курс: наукові інтереси його чи не в один день відходять на другий план, на перший вийшли громадсько— політичні погляди. Він починає задумуватися над проблемами миру та людства і особливо над проблемами ядерної війни, що вже стала реальністю в перспективі, з її жахливими наслідками.

Вчорашній «батько водневої бомби» починає брати активну участь у підготовці міжнародної угоди про заборону ядерних випробувань в трьох середовищах. Він пише праці про війну і мир, про диктатуру, про свободу думки, забруднення довкілля і про ту роль, що її може відіграти в майбутньому наука і науково-технічний прогрес, застерігає, калатаючи у всі дзвони про небезпеку термоядерної зброї і загибель од неї людства. Виступає проти політиків, які перебуваючи біля керма влади і в погоні за ще більшою владою, підштовхують світ до всезагальної катастрофи.

І тоді в СРСР партійне керівництво забило тривогу. Сахарова для початку відсторонили від секретних робіт, але це його не зупинило. Як і профілактичні з ним бесіди та залякування. «Батько водневої бомби» став ідейним вождем правозахисного руху. Його починають викликати в прокуратуру чи на килим до керівництва Академії наук. Умовляють, погрожують, застерігають… Але він не здавався, не позадкував, не відступився від своєї позиції.

У 1973 році почалося відкрите переслідування вченого, який посмів вийти з-під контролю. В газеті «Правда» з відкритим листом, що засуджував Сахарова та його позицію виступили 40 (СОРОК!!!) академіків, які — ганьба! — «довбали» свого колегу за його погляди. Як нібито не було водневої бомби і взагалі — загрози людству. (Цікаво, чи ті сорок вчених підписали відкритого листа з ляку за можливі репресії властей на випадок відмови, чи з власного переконання?).

У 1975 році непокірному Сахарову присудили Нобелівську премію миру, але кремлівські верховоди заборонили йому виїзд за рубіж.

В січні 1980 року академік Сахаров, тричі Герой Соцпраці був схоплений каральними органами, позбавлений всіх урядових нагород — в тім числі й трьох золотих зірок Героя Соцпраці, лауреатства та всіх орденів — і висланий разом з дружиною в місто Горький, тоді закрите місто для іноземців, де він і жив усі наступні роки — під недремним наглядом Комітету державної безпеки, надтаємної і все одне всім добре відомої всемогутньої таємної поліції — аналог фашистського гестапо!

Телефону в квартирі вчорашнього тричі Героя Соцпраці та академіка не було, за ним постійно стежили, аби він ні з ким не зустрічався. Опальний академік тричі оголошував на знак протесту голодівку (1981, 1984, 1985), його тоді відвозили під конвоєм до лікарні, де зв’язували й силоміць годували.

Головний лікар застерігав його:

«Померти вам не дамо, але ви станете безпомічним інвалідом!»

Пізніше вчений згадуватиме про ті роки:

«Мене валили на спину на ліжко, прив’язували руки й ноги, на ніс надівали тугий зажим, так, щоб я дихати міг тільки через рот… Щоб я не міг виплюнути харчову суміш, рот мені затискували, поки я не ковтав». На додачу лікарі КДБ насильно уводили йому різні психотропні препарати.

Але Андрій Дмитрович Сахаров і після цих знущань та вишуканих тортур не злякався, не здався, а продовжував свою — хоч і дещо запізнілу — нелегку героїчну боротьбу. Саме тоді він написав одну із своїх головних праць, книгу «Небезпека термоядерної війни».

Жаль, що він спершу створив ту небезпеку, а тоді почав од неї застерігати й боротися з нею. Але добре,