Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

— Таких ніде не продають. Не є тут таких яблучок. Та й не буде. Ото, хоч і ліснички, айбо домашні, на твоїй материнській землиці виросли та достигли… Та не забудеш, неборе?

— Не забуду, Михайле.

«По всьому світу розлізлися люди з порожніми торбами. Думали наповнити їх. А повернуться домів іще ліпшими жебраками на жебрачу землю. Ой, нечесний се світ!.. Ой, нечесний…».

Сонце підфарбувалося, причепурилося за сірими завісами хмар і поспішало на побачення з молодими листочками на деревах, що вже вичікували в парках та скверах. Цього разу літня весна чомусь запізнювалася. Хоч уже початок квітня, все ж тільки каштани насмілилися позапалювати свої білі свічники.

Тисячі парижан вийшли на рандеву з весною: вироїлися з квартир і тепер, здається, тісно стало в цьому величезному місті.

Іван та Ружена ходили мовчки. Милувалися ранковою столицею Франції. Довгі промені сонця вигравали на вулицях, бульварах, у скверах, тяглися до фонтанів Трокадеро, до Єгипетського обеліска, обснували Ейфелеву вежу і позолотили величний собор Паризької богоматері…

«Кожне місто має свою красу. Кожний народ має свою культуру, з якою подорожує від сивої давнини до наших днів. Айбо що ото за культура? — глянув Іван на величезне полотно в Луврі. Художник відтворив на ньому пекло: люципери вилами заганяють мучеників у вогонь. — За що їм така кара? — , раювали на цім світі. А на тому їм суджено бути в огні…».

Одразу за тріумфальною аркою зайшли в дивовижний сад з фонтанами, терасами, статуями, ставом. Урочисту тишу з алеями віковічних дерев порушував лише пташиний гомін. Це — місце побачень, місце закоханих. Ось дівчина, очевидно, служниця: колише лівою рукою коляску з дитиною, а правою обіймає свого нареченого. Цілуються.

— Оті тоже грішать? — побачивши цю сценку, спитав Ружену.

— Обійняти чи поцілувати кохану на очах у людей — то традиції Парижа. Звичка, розумієш?

— Файна звичка, аби їх лише пеклом не пужали…

«Пекло? А, може, і я заслужив його за Джексона? Та, кажуть, Господь Бог справедливий. Він усе видить, чує і знає. І ще й думки знає кожного чоловіка. Мусить знати, що я не винний був. Не дуже мені кортіло йти бавитися з тим Джексоном. Айбо гроші треба було. Трикляті гроші. Вони на світі найбільше роблять біди…».

— Ти чому замовчав, Іванку?

— Пекло привиділося.

— А я думала — ота парочка. Іди зі мною та більше не грі —ши, — пригорнулася до нього, заглянула в очі, що випромінювали ніжністю і ласкою впереміж із смутком.

— Добре, дорогенька моя, — сказав, однак із голови ніяк не виходила розмова зі Свадебою. Він намагався обійти її, аби не думати про це в такий гарний день. Та в цьому він був безсилий.

«Десять років!.. Десять літ я мушу служити Герцфертовій, аби віддати борги. Далеко застряв у болото. Дуже далеко. Та іншого виходу не було. Підростають діти, доглядати їх хтось мусить. А квартиру треба мати свою? Треба. Одягтися треба? Треба. Їсти треба? Треба… Господи, отих «треба»! І то так буде, певне, до кінця життя… Айбо чому Герцфертовова укладала договір не на менше і не на більше, а лише на десять років? Ге-гей, знаю, що не про мене гризеться! Та треба вичекати, винести усе на своїх плечах, а там буде видко. Кажуть, цирк майже доживав, доки мене не було. А тепер по світах роз’їжджає. Правда, я маю від неї платню. Постійну. Хіба ото платня? Вона щорічно має до п’ятсот тисяч крон чистого прибутку. Півмільйона! А мені з того виділяє грайцарі. Айбо й то хліб. Я хочу, аби мої діти не знали бідності, з котрої я вибратися не можу. Я хочу аби мій син жив у будучині ліпше, як я. Маю я на те право? Маю. Маю я на те силу? Маю!.. Та буду й далі мучитися, аби потому повернутися домів та хижку якусь звести собі, землиці прикупити. Бо роки біжать, як ті коні, та все ближче до старості…».

Карпати!.. У ранковому тумані пливуть сині гори, а через їхні верхи, мов викупане дитинча, перебирається сонце. Кліпне на долину, а потому заволочать його хмари, та живуть люди у потемку, як у норі. І Господь скупиться додати верховинцям того світла. Селяни, як миші, вилізають зі своїх хижок та йдуть на нивки ритися, аби щось вигризти на пожиток із тої скупої землиці.

«Гей, нема тому русину добра і за Масарика![94] Чеські та свої пани почали вирубувати ліси, роздягають догола наші гори. Викопують та вивозять сіль із Марамороша. Докопуються до нафти. А що залишають у нас? Голод і нужду… Хочуть до цятки випити нашу крівцю. Айбо гадаю, так довго бути не може. Зачувати, гей би по горах ходять сини Довбушеві, що забирають від багачів гроші та ділять помежи верховинцями-нуждарями. Добрі люди мають бути. І пані Герцфертовова — хитра лисиця. І на неї треба би Липня з Волового. Гей, там би було що ділити! На всіх бідняків нашого села доста би було!..

Те, що дає нам платню за місяць, вона має за один день. Тому і гуляє по ресторанах, міняє, як плаття, коханців. За один банкет, дочувся, заплатила більше, як я за місяць заробляю. А звідки має гроші? З концертів. Ще й мої фотографії домудрилася продавати перед кожним виступом. Із цього їй гроші перепадають…».

Про що думала Ружена, ідучи з Іваном по квітучому Парижу? У неї свої клопоти. Домашні. Синка доглядає дівчина. Навіть за неї хотіла платити власниця цирку, та Іван відмовився. Такого розкошу не чекали від неї. Чомусь добрішою