Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"

Але був у цій книженції один розділ, який називався «Разгадка „НХ“». «Мораль» цього розділу була зрозумілою: Ніл Хасевич — «бандит, воєнний преступник, художник-убийца» ...А про що свідчили факти, наведені засекреченим емгебістом Бондарем (прізвище несправжнє)?

...Отже, травень 1951 року. З Москви усім управлінням МДБ (міністерства державної безпеки) західних областей України розіслали фотокопії альбому «Волинь у боротьбі», який широко розповсюджується на Заході. Кремлівські емгебісти за вказівкою Берії (а може, й самого Сталіна) наказали терміново розшукати автора малюнків «и пресечь его антисоветскую деятельность». У Рівному спеціальну оперативну групу з таким завданням якраз і очолив той псевдо-Бондар. Йому допомагали два капітани, один аж із Сумського управління МДБ.

Бондар встановив, що малюнки переправляються за кордон. Він консультується у відомих художників, які одностайно стверджують: автор цих гравюр — професіонал високого рівня. На малюнках ініціали — «НХ»...

Нюхати і шукати емгебісти групи Бондаря уміли — йому виділили найкращих. Документи і свідчення захоплених вояків УПА допомогли Бондарю точно встановити, що автором малюнків альбому «Волинь у боротьбі» є Ніл Хасевич. З’ясували і деякі факти його біографії: народився 1905 року у селі Дюксин на Рівненщині, у 13 років хлопчина потрапив під поїзд і втратив ногу, закінчив гімназію в Рівному, вчився у Варшавській академії мистецтв, добре знав Степана Бандеру і його дружину Ярославу...

Група емгебіста Бондара зібрала словесний портрет Ніла Хасевича. Він майже збігався з одним із малюнків, вилучених біля Луцька у вбитої зв’язкової і датований 20 листопада 1945 року. Ймовірно, це автопортрет художника, здогадуються емгебісти (версія підтвердилась).

...Кільце навколо Ніла Хасевича поступово звужується. Емгебістам допоміг випадок: в одному із захоплених ними бункерів УПА знайшли документи і таку записку: «Заготували для вас п’ять кілограмів паперу, вишневе дерево». Була й адреса — бункер на хуторі біля села Сухівці (12 кілометрів від Клевані Рівненської області). Хоч імені Ніла Хасевича в записці не було, Бондар вже знав, що свої дереворити художник вирізьблює саме на вишневому дереві...

Не гаючи ані хвилини часу, емгебісти і батальйон автоматників уночі рушили до Сухівців. Вранці 4 березня 1952 року хутір узяли в щільне кільце. Знайшли вхід у бункер. Далі цитую спогади псевдо-Бондара.

«— Выходите, иначе забросаем гранатами!

Ответом было молчание. Выходит, переговоры не состоялись. Жаль... Но его, капитана Бондаря, совесть была чиста. Он дал Хасевичу и его охранникам возможность сохранить свои жизни. Чекист вынул из сумки гранату РГД...».

Про яку «чисту совість» може йти мова, якщо трьох людей, один з яких був без ноги, оточив цілий батальйон! Істина в іншому: Ніл Хасевич здаватися не захотів. Він міг би, звичайно, вже давно перебратися на Захід і там не пропав би, маючи таку освіту і талант художника. Але вибрав собі іншу долю. Загинув у 47 років (вік Шевченка!) у бункері УПА.

Де похоронили Ніла Хасевича і його побратимів? Та чи й поховали як належить?

Цими питаннями я завершив свою публікацію в газеті «Голос України». Пізніше з’ясувалося, що емгебісти до останнього намагалися взяти Хасевича живим — надто великий масштаб особистості, щоб просто дістати із сумки гранату РГД. Після вибуху у бункері такої гранати тіло художника неможливо було б опізнати. (Кажу вам це як колишній командир танка Т-72).

А тіло це бачили у Клевані односельчани Ніла Хасевича. Вони упізнали свого земляка. Протез замість ноги, а на скроні — маленький отвір із запеченою кров’ю...

Невже лише мовчанням відповів Ніл Хасевич емгебістам на їх «великодушну» пропозицію «сохранить свои жизни»? Не вірю!

Він гордо кинув озброєним до зубів ворогам: «Слава Україні!» І пустив собі у скроню останню кулю. Героям слава!

...І ще про одну важливу деталь мовчить у своїх спогадах емгебіст: не називає прізвищ тих відомих художників, на експертизу яким він (або й не він, а хтось повище) віддавав малюнки Ніла Хасевича. Чи не було серед них знаного в Україні і далеко за її межами графіка Василя Касіяна?

У своїх щирих і ґрунтовних спогадах «Автопортрет» сам Касіян не згадує Ніла Хасевича. (Він міг і не знати його і навіть нічого про нього не чути, хоча вищу мистецьку освіту здобував у Празі, де також були виставки графічних робіт Ніла Хасевича). Шоста книга спогадів Василя Касіяна, яка якраз охоплює період 1946 — 1953 років, називається трафаретно — «Щастя митця — бути з народом». Митець досить правдиво описує ті роки. Ось як він згадує урочистосі з нагоди свого 50-річчя.

«Мене і дружину Діду запросили до президії свята, де сиділи заступник Голови Ради Міністрів України М. П. Бажан, міністр освіти П. Г. Тичина...».

Це було в Києві у січні 1946 року. 20 листопада 1945 року Ніл Хасевич, працюючи у підпіллі над альбомом «Волинь у боротьбі», закінчує олівцем свій маленький автопортрет. Події відбуваються майже одночасно...

Один українець малює вояків УПА, другий — колгоспниць і стахановців. Один — у засекреченому бункері зі зброєю в руках, другий — в президії разом з Тичиною і Бажаном, які вже давно погодилися поміняти свої сонячні кларнети на пофарбовані дудки («вийшов в поле бригадир — трактор в полі дир-дир-дир»), а ясну Весну — на окривавлений Жовтень... (читайте «Сучасники» Євгена Маланюка, написані ще у листопаді 1924 року).

В один і той же час, на території України, на віддалі всього-на-всього триста кілометрів!, Москва кидає одному українському художнику гранату, а другому (с барского плеча, «за верную службу партии и товарищу Сталину») — орден якогось там «Трудового Красного Знамени» і влаштовує персональну виставку з 333 творів у великій залі Музею російського мистецтва! Касіян — Тичина у малярстві?..

«І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина...».

Це одне з одкровень Володимира Сосюри в його біографічному романі «Третя Рота». Розповідає він там і про історію написання знаменитого вірша «Любіть