Читати книгу - "Дженні"

Пітер, однак, одразу ж сказав:

— Тоді я битимуся з Демпсі, бо хочу, щоб ти назавжди залишилася зі мною, Дженні. Я вмію битися, ти навчила мене.

І тоді Дженні розридалася ще дужче, а Пітер благав її заспокоїтися і розповісти йому, чому вона плаче. Тож зрештою Дженні пояснила:

— Мені так страшно, Пітере… якщо ти битимешся з ним. Бо це зовсім інакше: тут або ти маєш його вбити, або він вб’є тебе. І ніяк інакше. О, Пітере, Демпсі такий кремезний, дужий і страшний, ніхто ніколи не міг його побити. Якщо він вб’є тебе, мені доведеться померти. І тому, гадаю, буде краще, якщо я піду з ним, Пітере, бо я не витримаю, якщо щось станеться з тобою. Хіба ти не розумієш? Дозволь мені піти…

— Я також дужий, Дженні, — сказав Пітер.

— Звісно, — швидко відповіла Дженні, — але, о, мій Пітере, у тебе є таємниця, яку знаю лише я. Ти не справжній кіт, ти людина і, можливо, тому я люблю тебе ще більше. Демпсі — справжній кіт, і він знає усі ці прийоми, знає, як битися і вбивати. Ні, Пітере, я тобі не дозволю. Ти зможеш мене забути після того, як я піду…

— Ні, — сказав Пітер. — Я тебе не відпущу. Я битимуся за тебе за законом і вб’ю Демпсі, — тоді він додав, хоч і не хотів цього казати: — Або він вб’є мене.

Насправді Пітер сумнівався у своїй перемозі, адже розумів, що одна справа — грайливі бої чи навіть напівсерйозні сутички за вигоди або право користування певною територією, що відбуваються суворо за правилами і навіть можуть за певних умов перериватися, і зовсім інше — зустрітися віч-на-віч з Демпсі, щоб вирішити, з ким навіки залишиться Дженні Болдрін.

О так, це зовсім інше. Бо тут не буде правил та етикету, жодних прикидань, гри з поглядами, жодного миття, коли потрібен перепочинок, ніяких грайливих поступок і переваг, щоб зробити змагання більш захопливим, жодних щедрих жестів чи лицарської поведінки, просто рванина зубами і кігтями, доки один чи другий сконає.

І тоді він зрозумів поведінку Дженні Болдрін. Наскільки вона любила його й перед якою жахливою дилемою постала, намагаючись його врятувати. Але він усвідомлював, що нічого не залишається, як битися з Демпсі, й заради Дженні та заради себе намагатися з останніх сил його здолати.

Пітер збагнув іще одне. Хоч він не певен, що зможе подолати такого досвідченого й грізного супротивника, він зовсім не проти вийти на герць і майже чекає цього. Демпсі таки щось отримає і від нього, доки він загине…

— Не хвилюйся, Дженні, — сказав Пітер, — тобі не доведеться йти з Демпсі. Я не боюся його.

І тоді Дженні, несподівано змінивши роль захисниці на роль захищеної, перестала плакати, подивилася на Пітера майже з благоговійним виразом в очах і сказала:

— О, Пітере, я знаю, що ти його не боїшся. Ти від самого початку нічого не боявся. О, так добре мати когось, на кого можна покластися.

З її словами щось прийшло до Пітера, якесь мовчазне прийняття того, що готує для нього доля. Адже не лише життя без Дженні було немислиме і не варте того, щоб його прожити, це він розумів від самого початку і це підтвердилось протягом довгих днів і ночей її пошуків. Однак також тут були і його особисті маленькі рахунки, які йому хотілося звести з великим огидно-рудим котом. Бо він, Пітер Браун, з його білим хвостом, чотирма лапами і пухнастими вухами, котячими очима, вусами та тілом, всередині, у своїх думках досі був людською істотою, маленьким хлопчиком і сином солдата. Його батько вчив його не прощати образ і битися за те, що вважаєш правильним, проти будь-якого виду гніту, не зважаючи на те, яким би дивним все це не здавалося. Тепер важливо було лише одне: він мав битися.

Пітер пояснив це Дженні чи принаймні спробував це зробити так, як тільки міг. На його здивування, її ставлення до цієї ситуації змінилося, сльози висохли, вона припинила сумніви й самообвинувачення та майже миттєво стала зовсім іншою кицькою. Так Пітер здобув свою давню товаришку, партнерку, кішку, що завжди прикриє, ту Дженні, яку він колись зустрів, пізнав і полюбив — вірну, незламну, з холодним розумом, завжди мудру, успішну, дієву та здатну опанувати себе.

— Дуже добре, Пітере, — сказала вона зовсім іншим тоном, бо час для ридань, роздратованості і сентиментальних нарікань уже для неї минув, — зрештою існує спосіб, як я можу тобі допомогти. Я покажу тобі кілька прийомів, про які ти не вичитаєш у книзі, і, можливо, Демпсі вони також невідомі, я готуватиму тебе. Ти маєш загартуватися, Пітере, і забути про все. Я збираюся бити тебе, а ти мусиш приготуватися бити мене, бо ситуація серйозна. Коли надійде час і ти зустрінешся з ним, жодного послаблення не буде. У нас трохи менше трьох днів, бо саме тоді Демпсі сказав, що прийде по мене. Це небагато, але зрештою ми можемо потренуватися й старанно попрацювати над рухами. Демпсі не знає про тебе, тож він не готуватиметься, хоч він б’ється майже увесь час, тому завжди в гарній формі. І все-таки…

— Коли і як це буде, коли він прийде? — запитав Пітер.

— Уночі, — відповіла Дженні. — На третій день уночі. Він прийде і покличе мене в отвір залізної труби з вулиці. Він буде лютий і нетерпляче чекатиме, доки я вийду. Будь-що і будь-кого, хто стане на його шляху, він спробує знищити.

— Ага, — сказав Пітер. — Я розумію. Ти не вийдеш, а вийду я. На вулиці багато місця…

— Це буде перевагою Демпсі, — сказала Дженні, — він найкращий вуличний боєць, якого я бачила в околицях. Але тут нічим не зарадиш. Він занадто досвідчений, щоб дозволити заманити себе сюди. Інакше ти міг би спробувати влаштувати засідку на нього в тунелі й убити його там.

Пітер якусь мить здивовано дивився на свою подругу й напарницю, а потім сказав:

— Але