Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

Зате сі битимуться, мов тури, подумав Боримисл, дивлячись на чорновусого Мачика, господаря жиличів. Бо за спиною в нього — усі племена його народу.

Всі потроху притихли й сиділи мовчки, бо хоч неясного було багато, та ніхто не міг сказати їм більше, ніж кожен знав сам. З вивідної тисячі не приходив ще жоден гонець, а час ішов, і тінь від Боримислового намету, яка зранку показувала в долину, тепер обернулася майже на полуніч, де був стан Мачикових жиличів. Боримисл подумав, що стара жилицька вітчина, яку вони покинули тому двадесять чи тридесять літ, зовсім поряд, лише перейти Данастр, і народ зірвавсь іти на землю вітців, а йти не може. Все в руках кумирів, зітхнув жупан, подивившись на вусатого жилича. Все, й сьогоднішня січа такоже. Бо людина здатна тільки хотіти. Тоді його почали знову долати клейкі сірі сумніви й сірі вагання, й він сказав начільникам:

— Виводьте полки на гори.

Полки стояли тисячами в долині й теж, певно, ятрилися, бо немає нічого гіршого, як очікування невідомості. Боримисл, тепер уже сам коло свого намету, дивився й дививсь униз, де зникли князі, боляри та воєводи, незабаром до нього долинули перші гудки, дрібненькі люди й коні заворушилися, та напрямку їхніх рухів ще не можна було вловити оком. Жупан відав, де стоятиме кожна тьма на пагорах і кожна тисяча, й пройнявся нетерпінням. І зовсім не здивувався, коли підійшов старий мовчкуватий Саук і глянув на нього по-пташиному боком:

— Їсти, жупане…

В руках у нього була мідна миса з пересмаженою телятиною. Боримисл узяв м'ясо за вистромлену кістку й почав їсти. Се б іншим разом ожвавило його, він любив смажену телятину над усе, любив змалку, й у єгипетському полоні, де корів мають за священних істот, мріяв роками про підрум'янений шматок молодої яловичини. Тепер же їв і їв, навіть не помічав, що має в руках. Коли першим буде білий, дивлячись на комонців кривицького чи словінського племені, які вже підходили до рову, загадав Боримисл, — буде вдача, коли ж вороний…

Але першим здолав прохід рову навпроти полотки сірий у яблуках іноходець, і жупан, дожовуючи смаженину, відзначив, що ніхто не може наперед знати волю кумирів. Се, хоч як дивно, заспокоїло його, й він почав оглядати своє оружжя. Такі оглядини завжди вселяли в його душу впевненість і рівновагу, та коли Боримисл обдивився й меч, і лук та стріли, й сулиці, знову посходилися чільники полків і тем.

Персів не було ні під обіди, ні в обід, ні після полудня. Перші звістки принесли гінці лише тоді, як небо затягло хмарами й західний вітер почав ляскати ширмою дверей.

— Гар, — сказав бан Вячка й плюнув під ноги.

На горбах тепер було гамірно, розставлені тисячами й тьмами полки нетерпляче, мов потурбована борть, ворушились і гомоніли, а персів, скільки й око бачило, не було й не було, хоч передні вивідники помітили їх уже зо дві години тому.

Тоді пішов дощ, і Боримисл, уже майже певний, що перси сьогодні не підійдуть, пошкодував, що не зміг усього передбачити.

— Було б спалити й тут, — сказав господар жиличів Мачик, кивнувши вусом у бік долини.

Боримисл із подивом глянув на господаря, бо та сама думка щойно кольнула й його. Він гукнув усіх до свого намету, й коли чільники сховались од дощу, сказав:

— Сьогодні вночі… без вогнів.

Боляри й воєводи перезирнулись, бо се означало, що древлянський жупан розраховує на недбалість персів. За полоткою почало сутеніти, хмари нагнали мороку, але й день не стояв, і довелося розходитись.

Виставивши на валах рясну сторожу, темні воєводи підвели рать на край горбів, де починався ще не зачеплений вереснем дубовий ліс. Вої ночували хто в наметах, а хто й під попоною, всім було й мокро, й холодно, вони злилися на воєвод, які забороняли навіть вогника розвести. Коли ж засіявся кволим світлом ранок, станом пішла неймовірна чутка, нібито перси ночували в долині по сей бік Смотрича. Сьому спершу ніхто не вірив, та коли розвидніло зовсім і пішли на край горбів, чутка підтвердилась.

На всьому просторі широкої долини, за якихось десятеро гін уздовж усього берега річки, стояли намети, рябіли коні й ворушилися ледь помітні люди. Перси, певно, теж були здивовані не менше, бо згодом аж під вали під'їхали їхні роз'їзди, поглянули й зникли.

Боримисл дивився на перських вивідників і перський стан і щосили стримував себе. Тільки не зараз, казав він уголос, бо в наметі, крім більматого роба Саука, нікого не було. Тільки не зараз. То є лише чоло їхньої раті, може, й з Дарієм, але тільки чоло. Як ми їх ударимо, хай і розчавимо, та решта втече. Піде до Данастру, й тоді й Лютові, й Рядивоєві й Базарові край… Тільки не зараз! — майже благально повторив він, звертаючи сі слова до древлянських кумирів. Дайте зваги й терпіння, славитиму вас ціле життя…

Підбігли Вячка з горинським чільником Ставком Позвіздичем й один з-поперед одного заходилися доводити Боримислові, що виступати слід негайно, персів на сьому боці Смотрича тисяч зо сто, коли й не всі двадцять тем, вони розгублені й налякані, втікають за річку, й коли потягти на них усіма полками, вони тут і лишаться.

— Більше Юр Побідник такого нам не подарує! — кричав Ставко, але сивий молодий володар думав, що коли кумири не дадуть йому ліпшого дня, то він мусить скористати його на повну силу й на повну міць. Двісті тисяч, уперто казав він сам собі, — то не сімсот і не п'ятсот. Сей день йому коштував дуже дорого, він чекав на нього два довгих місяці, даючи кумирам нечувані жертви, й не міг погодитися на таку легку спокуту. Боримисл подумки торочив сам собі: «Тільки не зараз, тільки не зараз…» — і вперто відмовчувався на домагання вельможів.