Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

Надвечір вони дісталися витоків ще однієї маленької річечки, яка втікала від них так само в ліву руку, але тут болота вже не було, вода в джерелі яскріла проти згасаючого неба чистою сльозою й лише коли-не-коли брижилась од опалого жолудя. Поряд височів неймовірно товстий і крислатий дуб, і сього жолуддя скрізь валялося жменями. Тимна сів і заходився гризти жолуді, солодко-гіркуваті й терпкі, від яких язик суконився й щемів, а рот незабаром звело в курячу гузку.

— Їг! — кивнув Тимна й тільки скривився. Хотів сказати по-людському, та горлянка рипіла й язик ледве повертавсь у зморщеному роті.

Велко тупо дивився на нього запалими червоними очима, навіть пухла щока його мовби схудла за сей день, і дивився, як Тимна жує жолуді, доти, поки й заснув. Тимна ввірвав трохи листя, вимостив коло стовбура й поклав на нього жупанича, тоді й сам ліг, дослухаючись гострого шпигання в руці. Спати не міг, лише кволо перевертався цілу ніч з боку на бік, бо було страшенно холодно; рука не переставала боліти, в горлі стояв гіркий нудотний клубок, а живіт аж зводило від кольок. Розвиднялося довго й кількома заходами, й коли таки розвиднилось остаточно, Тимна встав і почав будити малого. Жупанич прокліпавсь, але мовби й не бачив його, й Тимна злякався, що той умирає. Він поліз навколішки до джерела, щоб хлюпнути малому в вид, але його посів такий лютий приступ нудоти, що він з півгодини стояв, блювався зеленню просто в джерело й голосно стогнав. І коли врешті полегшало, звівся на геть тремкі в колінах ноги й почав торсати жупанича:

— Вставай!.. Уставай!

Велко був, наче клунок, руки й ноги в нього безвільно теліпалися за кожним торсанням, а бліді, мов крейдою вимащені, губенята шелестіли:

— Та вже… Вже-м устав…

Хоча й не думав уставати. Тимна підняв його однією рукою й поставив на ноги, та він знову впав, просто розплився під деревом. Тимна схопив його за душу й люто шарпонув:

— Прокидайся, недосплюху клятий!

Велеслав нарешті прояснішав очима й заходився кивати:

— Еге, еге…

— То ходьом! — Старший узяв його попід пахви, й вони пішли, та кроків за двадесять малий знову зім'як і повис на його руці. Тимна з хвилю дивився йому в червоні винуваті очі, тоді незграбно піддав собі на спину й поніс, хоч у самого коліна тремтіли від голоду й жару.

Так він ніс його гін кільканадцять, не озираючись і не стережучись, часом питав його хрипким голосом, чи живий, і малюк ще рідше й ще хрипкіше відповідав:

— Жи-ви…

Вони йшли на полудень і на полудень майже голим горбатим степом; коли вірити дідові Людоті, десь давно вже мав бути Бог, його рідна, з дитинства знайома річка, та Богу не було, не виднілося жодного струмка, лише зрідка траплялись дикі груші та берести, сизі від дрібної сіяниці. Спершу Тимна лягав спочивати під кожним самотнім деревом, тоскно зорячи на смужку далекого лісу. За лісом мав бути Бог, але сил бракло щоразу швидше, й під обіди юний можик скидав жупанича вже не під кожним деревом, а й посеред степу, неухильно тримаючись оддалік низки пагорбів, що, за дідовими словами, мали привести їх до річки.

Річку він угледів несподівано. Лежав долілиць, мокрий і закляклий, і відхекувався, кроків тридесяти не дійшовши до великої дички з одчахнутою гілкою. Й коли заспокоївсь і знову піддав зім'яклого хлопака на спину, раптом побачив зовсім поряд, за самісінькою грушею, вузеньку темно-сиву смужку плеса.

Радість уміцнила Тимні коліна, й він майже побіг уперед. Се був Бог, його рідна річка, біля якої народився й виріс, і всі дотеперішні поневіряння здались йому нікчемними й дріб'язковими, бо своя домівка й своя земля додають людині й сили, й зваги, й волі до боротьби. Берег був високий і крутий і тягся так не знати куди в ліву й у праву руку. Тимна лежав на дрібному мокрому пирії й у заполоні раптового почуття ніжно гладив його розчепіреними пальцями. Малий теж опритомнів і сидів поряд, дивлячись на свинцево-сіру гладінь Богу в дрібненьких брижиках.

— Осе, — сказав Тимна.

Жупанич перевів на нього страдницький, по-старечому розумний погляд:

— Дійшли вже до тата?

Можик одвернувся назад і важко зітхнув. Малюкові слова повернули його на землю. Він сів, і серце йому тривожно стиснулося. На гребінцеві найближчого пагорба майнула караката постать комонця. Тимна встав навколішки й приклав руку до віч, хоч сонця на небі не було вже хтозна й од коли, й побачив ще одного комонця — вже збоку під горою. Третій гнав коня правіше, за добрі гони від нього. Й коли Тимна встав на ноги, пособивши собі здоровою рукою, зміг вирізнити й їхні чорні корзна. Повагавшись, куди втікати, він узяв малого Велка під пахви й почав обережно, ногами вперед, спускатись урвищем до річки. Мокрий пісок, перешарований глиною, з шерхотом зривався з-під роздертих поробошень, і щодалі, то дужче, й десь із середини крутих урвищ твердь під хлопаками зрушила й вони полетіли сторч головою. Тимна спам'ятався, коли пісок, закидавши їх майже повністю, перестав сипатись. Насилу випручавши ноги з важкої товщі, можик почав одкопувати Велеслава. Хлоп'як теж борсався, розбурханий падінням і переляком, і сам пішов до річки. Тимна, який ще вагався, чи спробувати сховатись у кручах, чи таки пливти на той бік, побіг за жупаничем.

Вода здалася теплою, мов калюжа під сонцем.

— Удержишся? — спитав можик.

— Угу…

Велеслав схопився йому за шию обіруч, і Тимна поплив, допомагаючи ногами, та серед річки відчув, що руки жупанича слабнуть і сприсають, ледве встиг підхопити його, перевернувся горілиць і побачив персіян. Їх виявилося п'ятеро, двоє гнали кручею проти води, інші двоє неслися за водою шукати похилішого місця, п'ятий же зліз із коня й цілився на