Читати книгу - "Дикі білі коні (скорочений варіант)"

— А де є той кувач Гліба Золотаренка?

Боримисла спантеличили речіння Базара, бо чекав од нього зовсім не сього, тоді подумав, що молодого степовика нема за віщо не тільки гудити, а й думати про нього зле, й здвигнув плечима:

— Хіба Золотаренко не при тобі?

Базар покрутив головою й спитав:

— А яка знака давати маєш?

Боримисла знову сполонила хвилька тепла, й він тихо відповів молодому вождеві степових кочовиків:

— Коли підійде Лют Пугачич з Рядивоєм, тоді. Пропустиш його попереду, пождеш, а далі й сам услід йому.

Се було те, на що покладавсь у завтрашній січі Боримисл. Головне. Базар спитав, одійшовши до вогню, де й досі вештався Саук, лаштуючи вечерю для жупана:

— Скільки пождеш?

— Скільки? — Боримисл помовчав. Найліпше було б, звичайно, наслати удар персам у спину тоді, коли найвигідніше, та на такий розстані з гінцями не впораєшся. Він ще подумав і сказав: — Як тінь од списа твого повернеться на стільки — ось! — і викреслив у траві неширокий кут. — Зумів єси? Рушиш, як Лют Пугачич і Рядивой будуть на півдорозі до перського затилля.

Коли жупан Боримисл уже збирався спати, край неба за Жванчиком спалахнув мерехтливим сяйвом. До Жванчика було гін із сто п'ятдесят, мерехтіння здавалося благеньким і нікчемним, але Боримисл уявив собі, як горить спраглий вересневий степ у посуху, ніздрі йому роздулися, й він мов аж сюди відчув запах диму та сажі. Мерехтіло, скільки сягав погляд і ліворуч, і в праву руку, й се означало, що Базар підпалив степ уздовж усього Жванчика, якомога дужче розтягши свої дві тьми.

Жупан спав нетривко й прокинувся до сходу сонця. Майже повний місяць висів над лівими закрутами Смотрича, блідий та сумовитий, і Боримисл одшукав свого вороного, привів за гриву до полотки й почав сам сідлати. Стан ще спав у підніжжі горбів, неясно рябіючи до самої річки. Боримисл наказав не будити воїв, аби виспалися перед січчю, та між кіньми й поснулими ратниками вже тинялися найменш усипущі. Вони думають про те саме, що й я, зітхнув Боримисл, але серце йому болісно стиснулося. Се був відомий знак, і жупан почав швидко сідлати вороного жеребця, який покутував його за корзно, в такий спосіб виказуючи невдоволення. Боримисл поплескав його по шиї під холкою, й сей рух заспокоїв і коня, й його.

Жупан вихопився в сідло й поправував туди, де за дня стояли бродники, а зараз мала бути древлянська рать, середина всього зібраного в долині між Смотричем і Мукшею полку. Боримисл дивився згори, й хоч тем не міг розрізнити, але кожна тисяча стояла окремим довгастим станом, сягаючи одним кінцем рову та насипу під горою, а другим невидимої звідси річки.

На чолі всієї древлянської раті Боримисл поставив велійого пана, горинського темника Ставка Позвіздича, у чиї здібності вірив. Хотів був навідати його, та пан мав спати й виспатися перед січчю. Боримисл подумав, що добре зробив, поставивши сюди, в середину, не чудинів, як думав спершу, а древлян. Середа — то як серце, сказав він собі й подякував кумирам за напуття, бо серце в людини найголовніше, й людина живе, доки воно б'ється в грудях. Похмурих чудинів же він ще не бачив у раті й не міг іти на ризик. Береженого Біг береже, мовив жупан уголос і схаменувся, бо аж кінь вухами назад запряв. А сю звичку казати вголос мені наслано, й треба її збутися. Гукну волоха, щоб одшептав.

Боримисл, важко зітхнувши, поїхав горою далі, бо сонце ледве щойно зійшло в нього по правуруч, і мусив якось ізгаяти сей нестерпно довгий ранок.

Коли сонце сховалося йому за плече, він обернув коня й поїхав усп'ять. Далі стояли жиличі, рябіючи вдалині білими рукавами з-під чорних гунь. Що належить сказати перед січчю, він скаже, коли до його полотки на тому кінці гори з'їдуться чільники всіх полків і всіх тем. Боримисл глянув на вже досить високе сонце й зострожив жеребця. Вороний одгарикнувся й пішов клусом, але жупан, трохи погуцавшись, перевів його в чвал.

І Мачик, і Калев, і Вячка, й Ставко Позвіздич, і всі темні воєводи вже чекали на нього біля полотки. Калев спав, бан кривичів і смолян Вячка сидів, а Мачик неспокійно ходив од намету до краю гори, виглядаючи Боримисла з долини. Горинський пан їв суху, аж чорну ковбасу без хліба, гризучи прямо зі шкіркою, й ковбаса так смачно хрумкала в його міцних зубах, що Боримисла занудило. Він аж тепер згадав, що вранці не снідав, а звечора теж прогнав більматого Саука, який тицявся в намет із якимось варінням.

Боримисла ніхто не сподівавсь із сього боку, й Вячка кілька разів штрикнув сонькуватого чудина під ребра. Той спросоння схопився, сапнув повітря й, утягши ціле пасмо рудого волосиння з бороди, заходився плюватись.

— А? Чьо?

Се було б смішно, тільки не зараз, і жупан почав розповідати чільникам про свій задум небарної січі. Настрій в усіх був піднесений, мов перед святом, але в очах туманів і неспокій, і се Боримисл бачив дуже добре. Хоч би яка була голодна, розшарпана й захляла перська рать, але вони могли виставити супроти їй усього півтораста тисяч воїв, і то було сміховинно мало. Зате ми смо всі верхи, спробував упокоїти себе Боримисл, бо загальна невпевненість почала передаватись і йому.

— Ти супротиву двом пішцям вийдеш? — спитав він Вячку.

Той непевно кивнув, а замість нього відповів Ставко Позвіздич:

— Я вийду, й комождий древлянин вийде, жупане!

А поки здолаємо по двоє на одного, сказав собі молодий біловусий жупан, прихопиться Лют Пугачич з Рядивоєм. Під серцем йому засмоктало від раптового сумніву, та він поквапився притлумити його: вони, а по годині часу й степовики.

— Ти сидітимеш там, де сидиш, за горою, — сказав він уголос чудинському вождеві, який, незважаючи ні на що,