Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ед сидів у сухому Рівному, про щось там довго-довго думав, а може й не думав, а просто був зайнятий роботою, але зрештою відписав:
— Круто, чувак! Про це можна було б написати книгу.
Саме тоді я вперше задумався про Хроніки.
Я почав писати окремі розділи ще в Мексиці: ночами під час відпочинку в хостелах, гірськими дорогами в автобусах під час тривалих поїздок південними штатами, в аеропортах, коли мав вільну годину перед вильотами.
Назва «Мексиканські хроніки» прийшла раптово з нізвідки. Викристалізувалась із повітря у просторій залі аеропорту ім. Беніто Хуареса, коли я сидів на лискучій підлозі, глузував з «першокласників», писав про «першокласників» і чекав на свій літак…
По-друге, я хотів розказати про свою велику Мрію.
Я хотів розповісти про всі принади далекої і таємничої Мексики, які днями й ночами не залишали у спокої й надили мене: про долину Анауак, Теночтитлан (чи по-нинішньому Мехіко), величні руїни Теотіуакану, про кошмари Акапулько, про старезний Монте Албан і привілля гір Оахаки, про таємниче Паленке, справжні джунглі, заїдливих москітів, верескливих мавп і гордих майя, про нескінченні перельоти, переїзди, втому і радість, про Ґелаґетсу і мескаль, про Кена, Пітера, Марію та Рейчел, про старого Тома О’Коннела та роззявкуватого Стівена де Трейєра, словом, про все, що ви тут прочитали.
Але це моя і тільки моя Мрія. Тому я не закликаю вас кидати все і чимдуж мчати в Мексику, дряпатись на скелі, штурмувати джунглі. Там, де я знаходив втіху та поринав у екстаз, хтось, можливо, позіхатиме від нудьги.
У кожного своя Мексика…
Тому й написав цю книгу.
Я хочу, щоб кожен, хто прочитає її, на якусь мить повернувся в дитинство чи юність і згадав свої дитячі — глевкі, наївні, простакуваті — мріяння. Я хочу, щоб, прочитавши Хроніки, ви не загубили свою Мексику…
І, по-третє…
Колись, тільки-но вступивши до університету, нас, сопливо-зелених первачків, зібрали в актовій залі привітати зі вступом. Зі сцени від представників деканату посипались стандартні вітання:
— Ви зробили правильний вибір, це найкращий університет на цілу галактику, бла-бла-бла…
Потім нам закрутили самодіяльний концерт і влаштували показове нагородження активістів та найбільш розумних на факультеті. Без сумніву, нагородження мало стратегічну мету показати молодим салабонам, до чого слід прагнути в цьому житті, розбудити в них бойовий дух і потяг до звитяжних звершень (на ниві науки, зрозуміло).
Пригадую, був там один хлопчина, третьокурсник, якого нагороджували почесною грамотою за третє місце на Всеукраїнській олімпіаді з нарисної геометрії. Я дивився на нього із заздрістю. З чорною, як лице негра, і кипучою як деревна смола заздрістю. Якби ви знали, як мені хотілось бути на його місці, чути, як оголошують моє ім’я, повільно підійматися з крісла, йти до подіуму, стояти на сцені і ловити на собі захопливі чи навіть заздрісні погляди… Але для цього потрібно було щонайменше вибороти призове третє місце на Всеукраїнській студентській олімпіаді. І перше, що я подумав тоді, кусаючи губи і дивлячись, як тому хлопові вручають простеньку грамоту: «Я ніколи таким не буду. Я не зможу так. Це ж Всеукраїнська олімпіада!»
Пройшло п’ять років. Я «випускався» з того університету, приволікши за час навчання стільки перших і других місць із всеукраїнських і міжнародних олімпіад з математики, фізики, основ конструювання, деталей машин, комп’ютерного моделювання, скільки ще ніхто не притягав до мене. За цим стояла колосальна робота, недоспані ночі, тонни спалених нервів. Але я зробив те, що хотів.
Згадайте початок цієї історії, коли доля полишила мене наодинці з тонучою Мрією, примушуючи вибирати: або їхати самому, або не їхати взагалі. Я тоді був ображений на цілий світ, включаючи Дімона, шведського короля, Джорджа Буша, і навіть Папу Римського. Як думаєте, що першим прийшло мені тоді у голову?… Звичайно, я подумав: «Це мені не під силу. Це просто божевілля. Мексика — надто небезпечно, я не зможу поїхати сам».
Але я поїхав.
Саме тому я написав цю книгу.
Бо хочу, щоб коли під впливом обставин ви наважитеся кинути життю виклик, — скажімо, коли задумаєте відкривати власний бізнес, або коли захочете освідчитись у коханні найчарівнішій у цілому світі дівчині, або надумаєте стати чемпіоном світу з боксу, або забажаєте отримати міжнародний грант і поїхати вчитися в Гарвард, або намрієте переплисти Тихий океан на байдарці, або схочете стати зіркою голлівудського кіно, або затієте написання роману-бестселера, або замислите заробити мільярд доларів, — я хочу, щоб першим, що ви подумаєте, стало: «Я зможу. Я вчиню, що задумав. І я зроблю це краще, ніж будь-хто робив до мене». А потім, незважаючи ні на що, підете напролом, вперед і тільки вперед, стираючи з лиця землі всі перешкоди на своєму шляху, допоки світло омріяної перемоги й тріумфу не засяє надновою зорею на ваших
небесах.
Післямова
Пітер Лампе та Марія Ван дер Маат написали, що після повернення почувають себе добре. «Добре» означає, що (цитую): «Ми більше не сидимо цілими днями на туалеті».
За кілька днів потому Марія розіслала усім нам фотографії мескалевого безчинства, зроблені її фотоапаратом. Вона підписала електронний лист «Поросята», натякаючи, певне, на мене й Пітера. Я спочатку хотів відписати їй щось не менш в’їдливе та саркастичне, на кшталт «велике спасибі голландській свиноматці», але, коли подивився фото, передумав. Таки-так — поросята, що там казати… І треба ж було так налигатися…
Власні знімки з того пам’ятного фестивалю я давно почистив — видалив найбільш компрометуючі. У Марії, проте, поняття «компрометуючі» було дещо відмінне від мого, тому, якщо ви раптом наткнетесь на Маріїні фотографії в Інтернеті, знайте: я нічого не визнаю, то все колаж, підстава, і взагалі, я нічого такого не робив!
Кен та Рейчел також успішно добулись додому і довго розказували своїм дітлахам про двох навіжених голландців і одного безумного українця, який може патякати голосом самого Термінатора. Їхніх фотографій з мескалевої вечірки я не бачив, мабуть, теж почистили. Зазвичай дітям таке не показують.
Дімон, надивившись моїх мексиканських фотографій і наслухавшись мексиканських історій, клятвено пообіцяв, що поїде мандрувати у Мексику. Звісно, потім, десь так під Новий рік чи трохи пізніше. Звісно, нікуди не поїхав.
(Певно, після інциденту на початку Хронік у читача склалося враження, що між мною та білорусом вельми натягнуті стосунки. Однак я хочу сказати, що той один-єдиний епізод і моя роз’ятрена реакція на нього не є показовими. У тій ситуації, панове, слід робити поправку на мій імпульсивний характер Овна
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії», після закриття браузера.