Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

яка ставить перед собою передусім національно-державницькі, або національно-соціальні цілі, може бути наслідком відмови їй у сублімації. Як відомо, російська імперська психополітика, пізнавши загрозу, яка іде від української літератури як дискурсу державництва, у 1876 р. видасть Емський указ, яким українська література проголошувалася провінційним додатком російської імперської літератури. Указ дозволяв друкувати українською мовою лише комічні твори, тобто він дозволяв українському письменнику бути лише блазнем. Це була заборона на національний високий стиль, передусім на релігійно-духовний, світоглядний пошук, адже «істину» виробляло імперське Над-Я. Однак ця заборона нічого вже не могла вдіяти з потужним проривом, який здійснило віртуозне національне Его, обвівши свого часу імперського цензора. Тому в 1905 р., коли в українського мислителя І. Франка вже було понад п’ятдесят томів досліджень українською мовою, імперська Російська академія змушена була визнати, що українська література може розвиватися самостійно. Цей факт імперського визнання на модерному порубіжжі дотепно схарактеризував Г. Грабович: «Коли 1905 року імперська Російська академія наук визнала, що українська література має право на життя, тобто, що українська мова таки мова, а не наріччя, — це вже було антиклімаксом. І мова, і література існували й розвивалися. Стара криза минула — починалася нова»[643]. Імперська психополітика повинна була підготувати нову відмову, яка б відповідала «духові часу». Ця відмова сформувалася в лоні російського перверсивного модернізму як комунівська ідея на основі перверсії християнства.

Для пізнання випробування національного характеру, коли йому загрожує державницька відмова, важливо мати на увазі психоаналітичний аспект механізму дії релігійно-національної традиції, яка служить формуванню особливого роду оптимізму, що випливає з довіри до Бога, а отже й веде до особливої наполегливості у своєму державницькому бажанні. Тому з погляду філогенезу психологічна готовність І. Франка до власної держави ще не була свідченням такої психологічної готовності українського народу, відокремленого від власної аристократії. Особливо небезпечна відмова на тлі втрати органічної релігійності і численні індивідуальні невротичні фіксації її провідників вели до розбалансованості національної психічної структури. Так внутрішні сприятливі чинники разом з відмовою як зовнішнім сприятливим чинником формували національну поразку. В українській колоніальній ситуації внутрішнім чинником стала фіксація на материнському об’єкті, що вела за собою інфантилізацію національної мужності на основі переваги романтичного імпульсу — любовна проекція переносилася на ідеалізований материнський об’єкт при втраті батьківського чуття реальності. Тому психоісторичний погляд причину ослаблення національного характеру виявляє не лише у новому витісненні національно-релігійної традиції з боку імперії, але й у колоніальній спадщині романтичної психології, що фіксувала кастраційний комплекс й не давала змогу проявитися монотеїстичній традиції з важливою батьківською психосемантикою.

Внутрішнім чинником, що сприяв невротичності національного характеру було нединамічне лібідо через його прилипання до окремих напрямів та об’єктів. Цю здатність українського лібідо можна побачити через аналіз традиційного національного еросу.

Напередодні порубіжжя, як відомо, в українській психоісторії сформувалися її основні позиції, завершився цілісний цикл, що створило умови для його пізнання та поглибленої модернізації. Невипадково тоді розроблялися перші проекти історії української класичної літератури (І. Франко, С. Єфремов та ін.). Тлумачення класичного циклу виявило його головний центр — Т. Шевченка. Так, С. Єфремов кваліфікував поетів на гармонійних, прикладом яких був Т. Шевченко (тобто таких, які, з погляду психоаналізу, мали цілісне тотальне бажання) і дисгармонійних, зразком якого був П. Куліш (тих, які хронічно роздвоювалися у своєму бажанні, тобто психологічних невротиків). Психологічна складність Куліша породжувала психологічну ускладненість літератури, відкривала перспективу для модерністського порубіжжя з його спраглим пошуковим пафосом. Вона давала багатий матеріал для вивчення внутрішніх українських чинників невротичності. Адже, зважаючи на те, що основою національного існування (так само, як індивідуального) є бажання, то внутрішнім чинником невротичності були психічні конфлікти, коли одна частина особистості відстоювала одне бажання, а інша боролася проти нього. Подібні психічні конфлікти в українському характері стали результатом вимушеної стриманості, постійного пригнічення, адже лібідо хронічно було змушене шукати об’єкти-замінники, ухилятися від прямих способів задоволення. Тобто оскільки національний характер формувався в колоніальних умовах (умовах потужного витіснення власної традиції), то він був вражений роздвоєністю, хитаннями первісного еротичного і похідного від нього національно-державницького бажання, яке постійно маскувалося, приховувалося, або згасало повністю. Тому явно відкинуті бажання у колоніальних умовах здійснювалися маскувальним шляхом, зазнаючи перекручень і пом’якшень. Невипадково прийом маски став головним прийомом І. Котляревського, М. Гоголя, Т. Шевченка й П. Куліша. Оскільки внутрішні гальма виникають із реальних зовнішніх перешкод, то «щоб зовнішня вимушена стримливість стала патогенною, її має доповнити внутрішня вимушена стримливість»[644]. Це й позначилося на характері національно-державницького бажання, яке на порубіжжі втрачало свою тотальність і послаблювалося через страх, непевність у собі під впливом потужної відмови, тобто потужного витіснення, якому сприяв імперський дискурс боговбивства.

Високі (державницькі) бажання формувалися в лоні української класичної літератури на основі процесу десексуалізації. Гармонія духовного і сексуального виявилася проблемною для українського характеру, який, ставлячи перед собою вищі національні цілі, ігнорував сексуальну проблему. Коли порубіжжя висунуло сексуальну проблематику, над якою почали рефлексувати європейські літератури, то в лоні традиційної української літератури сформувалася потужна традиційна відмова, яка не дозволяла активно й відкрито включатися в ті рефлексії. Національний невроз був породженням конфлікту між національно-свідомим високим державницьким бажанням та сексуальністю, яка була винесеною духом часу як головний об’єкт модерного самоусвідомлення. Традиційне пригнічення рефлексій не означало відсутності проблематики. Адже національний характер (так само, як індивідуальне Я) «на кожному новому щаблі розвитку намагається досягти гармонії зі своєю тогочасною сексуальною організацією і пристосовується до неї»[645]. Тому не можна уникнути психології і метафізики національного еросу, що виявило порубіжжя, зокрема, психоаналіз. На українському психопорубіжжі як кризовій стадії проявилися сильні гальмівні механізми попереднього розвитку. Головним із них став розщеплений національний ерос.

Розщеплення національного еросу і модерна проблема синтезу

Сексуальний потяг, з погляду психоаналізу, має дві течії, які виникають на основі двократного вибору лібідозного об’єкта: перший — у віці між 2—5 роками пов’язаний з материнським об’єктом, він призупиняється в латентному періоді; другий — пов’язаний з батьківським об’єктом на стадії формування статевої зрілості. Перша фаза названа у теорії Фройда як ніжна течія сексуального життя, друга — хтива. У нормальному розвитку сексуального потягу відбувається об’єднання їх, у противному разі не може бути досягнутий еротичний ідеал людського життя — об’єднання любовно-сексуальних бажань на одному об’єкті[646], що й обумовлює психологічну причину зрадливості.

В аналізі зрілої любовної функції Фройд наголошував: «Запорукою нормальності статевого життя є лише точне співпадання обох спрямувань на сексуальний об’єкт і сексуальну мету, ніжної і хтивої течій, із яких перше містить в собі все, що залишається із раннього інфантильного розквіту сексуальності. Це схоже на прокладення тунелю з двох боків»[647]. Тому в нормальному потягові мужнього