Читати книгу - "Мідний король"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
* * *
Провідникові Малюку пощастило менше. Він брав участь у каральній експедиції на Камінну Стрілку. Його ретельно допитали, і він, захлинаючись кров’ю, розповів, як ланка знизилась. Люди стояли тісним натовпом, і один піднімав над головою райдужний папірець зі словами Імператора, що тужить за кожним своїм підданцем. Вартівники не стали стріляти в імператорську грамоту — мешканці селища були громадянами, хоч і бунтівними. Їм зачитали вирок і тільки потім убили — усіх, хто був вищим за стремено крилами. Дітей і підлітків завели на галеру за камінною косою й вивезли в рабство. Про хлопчика-мага Малюк не знав нічого: ймовірно, за ним прилітали напередодні з самої Столиці. Вартівників повідомили, що селище винне в заколоті. Очільник виконує накази, він на службі, він усього лише виконує накази, він робить, що звелять…
М’ясна каша, якою збирались пообідати патрульні, википіла й перелилась у багаття. Запахло горілим.
Нарешті Малюк умер. Яска дивилася на нього, поки не затихли останні корчі, поки тіло не витяглося на потовченій на кашу траві — під час допиту руки вартівника рвали її з корінням. Коли він затих, Яска піднялась і, похитуючись, пішла до берега.
Лукс догнав її, обійняв, щось зашепотів у вухо. Вона спершу намагалася випручатись, різко, навіть грубо, а потім припала до нього й розридалась. Лукс тремтячою рукою гладив її по голові; Розвіяр був йому дуже вдячний. Звіруїн робив що треба і, таким чином, лишав вершнику час для роздумів.
Він підняв голову. Хмари розтяглися по небу, підтягнені, напружено-вигнуті, ніби вітрила. Там, у високості, їх гнав сильний вітер. Сонце проривалось і гасло. Гладінь води за сотню кроків від вогнища поблискувала гострими іскрами.
Не вірилося, що гекса так близько. Його плем’я; убивці його сім’ї. Людожери з блідими витягнутими обличчями, з високими вилицями, з випнутими надбрівними дугами. Самі проти цілого світу; їх убивали всі, хто мав для цього досить сили. Золоті розтрощили їхній флот на приступах до Мірте, і гнали по морю, і добивали на березі. Імперські війська методично нищили їх усюди на своїй території. Гекса огризались, спустошували села й міста, часом вигравали бої, але ніколи — війни.
Вони не були дурноголовими дикунами. Навіть в Імперії знали, що гекса майстерні ремісники: в роботі зі шкірою й металом їм нема рівні. Вони ніколи не визнавали над собою нічиєї влади; переможені й позбавлені земель, загнані на болота, вони жерли змій та одне одного, а потім увірвались у Чорну Бучу… П’ятнадцять років тому.
Розвіяр потер обличчя. Роззирнувся. Тіла в сріблясто-чорних панцирах валялись біля догорілого багаття. Віддалік, поряд з розкритими сідельними сумками, лежали шоломи з тонкими кольчужними сітками — прикривати обличчя. Крилама ще топталась на протилежному березі річечки. Поряд у мулистий берег було устромлено палку з голівкою.
Яска затихла. Лукс погойдував її, як дитину, і поверх її чорного сплутаного волосся виразисто дивився на Розвіяра.
Він підійшов. Поклав одну долоню на маківку дівчині, другу — на плече звіруїна.
— Ми помстимось.
— Вона ніколи нікого не питала, — мов перепрошуючи, сказав Лукс. — Вона…
Розвіяр кивнув:
— Ми помстимось і за це теж. Але більше плакати не можна. Ховатись — не можна. Ми почали війну. Яско… поглянь на ці хмари.
Вона слухняно підняла до неба запалені очі в оточенні склеєних довгих вій.
— Ти пам’ятаєш, що я обіцяв з тобою зробити, коли ти ще раз мені скажеш «не можу»?
Вона злякано вгледілась йому в обличчя:
— Розвіяре… Пожалій мене.
— Ні.
Лукс насупився.
— Чого ти хочеш? — уриваним голосом спитала Яска.
— Я бачив мага, який страшною зливою майже змив зі скелі величезний замок… Лукс теж його бачив.
Яска мовчала.
— Маги вміють наказувати хмарам. Я хочу, щоб ти влаштувала грозу.
— Я не…
Вона закусила губу.
— Подумай про це, — м’яко сказав Розвіяр.
* * *
Дівчисько в самій короткій сорочці вибігло з дому в своїх справах; охнула, відхитнулась, притислась до земляної стінки. Хутір ховався від людських очей, дахи стелились майже нарівні з землею і були вкриті дерниною. Хутір пережив багато лих, але, очевидно, ще не все за свого віку. Не все.
Розвіяр пройшов повз влипле в стіну дівчисько вниз, у землянку. Не стукаючи розчахнув двері. Жінка, яка схилилась над рукоділлям, злякано підняла голову. Підскочила:
— Панове… Ми чекали… Батьку! Варто…
Розвіяр відкинув металеву сітку, що прикривала обличчя. Увійшла Яска з шоломом під пахвою і Лукс у сріблясто-чорній кольчузі, яка за кольором дуже пасувала до смугастої шерсті звіруїнячої спини. Жінка втратила дар мови й опустилась на стілець, неначе в неї підкосились ноги.
Скрипнули плетені двері, що вели до сусідньої кімнати. Квапливо ввійшов чоловік, ще зовсім не старий, але присадкуватий і згорблений, ніби людина, що провела все життя під низькою стелею. Побачивши незваних гостей, обмер.
— То кого ви чекали? — Розвіяр дивився на жінку.
— Патруль, — насилу промовив чоловік. — Ми бачили… бачили, як вони пролетіли до застави.
— Зраділи?
— Патрулю не радіють, — сказав чоловік, виштовхуючи кожне слово.
— Коли як, — Лукс осміхнувся. — Хотіли спекатись? Чекали, що нас приб’ють нарешті?
Жінка боялась поворухнутись. На верстаті перед нею лежала тонка тканина, уся в мереживних візерунках; на підставках горіли, освітлюючи кімнату й рукоділля, дві прозорі чашки зі світлячками.
— Ми не кликали вартівників, — не звертаючи уваги на Лукса, чоловік дивився Розвіяру в очі. — Тепер ви підете, а нас уб’ють за пособництво. — Його голос затремтів. — Спалять хутір…
— Не ви перші, не ви останні. — Яска раптом підняла голову. — Спалено мій дім і Розвіярів дім. Чому ваш має вціліти?
Лукс поклав їй руку на плече. Яска відкинулась назад, привалилась потилицею до стіни, замружилась.
У рукодільниці затремтіли губи.
— Можливо, спалять, — м’яко сказав Розвіяр. — А може, й ні. Можливо, ми підемо, а може, зостанемось. Одне можу сказати напевно: ми нагородимо тих, хто до нас добрий, і покараємо решту.
Він зупинився біля рукодільниці. Та згорбилася сильніше.
— Акко, ти добре попрацювала. Мені подобається цей візерунок.
— Спасибі, — у відчаї прошепотіла жінка. — Послухай…
Він узяв її за підборіддя. Закинув обличчя, примусивши дивитись собі в очі. Вона часто задихала:
— Ти… занапастиш усіх. За що? Хіба ми не були… до тебе… гостинні?!
— Гостинні? Ти — ні. Поки що ні. Але в тебе є шанс.
Яска ледь повернула голову. Поглянула на Розвіяра; перевела погляд на Лукса. Її плечі піднялися й опали.
— Нам кінець, — приречено пробурмотів чоловік.
— Яка ти гарна, Акко, — сказав Розвіяр, дивлячись у розпачливі очі рукодільниці. — Я хочу, щоб сьогодні ввечері ти надягла
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мідний король», після закриття браузера.