Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

ухвалення-резолюції про створення КПУ формально незалежної від РКП, згадана частина з'їзду бажаючи, що б то не сталося запобігти розколу, заявляє, що буде голосувати за утворення особливої КПУ зі своїми з'їздами, зі своїм ЦК, але при голосуванні питання про збереження формального підкорення РКП в особі її з'їздів і ЦК буде від голосування утримуватись. За дорученням групи товаришів Г. П'ятаков».

З'їзд зрештою розв'язав питання про утворення КП(б)У як складової частини, одного із загонів РКП(б), відхиливши пропозиції Г. П'ятакова. Самого ж Георгія Леонідовича як досвідченого партійного працівника, високоосвічену особистість, що користувалася повагою і довір'ям у лавах комуністів України, було обрано секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії (більшовиків) України. Після з'їзду Г. П'ятаков справляв значний вплив на життя новоствореної республіканської партійної організації, на процеси розгортання революційної боротьби в тилу австро-німецьких окупантів. Він увійшов до складу Закордонного бюро ЦК КП(б)У, що керувало партійним підпіллям в Україні, до Всеукраїнського Центрального військово-революційного комітету, брав участь у створенні нелегальних ревкомів, повстансько-партизанських загонів, організації фінансової та військово-технічної допомоги їм, формуванні в «нейтральній зоні» українських військових частин. Однак в той час Г. П'ятаков і його однодумці виявили явну поспішність, переоцінювали ступінь готовності повстанських сил, здатність широких мас підтримати збройну боротьбу. 5 серпня 1918 р. Всеукраїнський Центральний військово-революційний комітет, очолюваний «лівим комуністом» А. Бубновим, видав наказ № 1 з вимогою негайно поширити бойові дії проти австро-німецьких окупантів і гетьманців, які стихійно спалахнули на Чернігівщині і Полтавщині, на всю Україну, провести поголовну мобілізацію робітників і селян, очистити республіку від ворогів. До наказу ВЦВРК було додано і наказ «Всім ревкомам» за підписом Г. П'ятакова. В такому ж дусі була підготовлена і відозва «На штурм!», пристрасна за характером, але нереальна на той час за сформульованими цілями.

Заслуговує на увагу думка про те, що наказ № 1 був виданий з ініціативи Г. П'ятакова, а вже потім схвалений нарадою членів ЦК, а не більшістю ЦК КП(б)У Причини такого об'єктивно нерозважливого, помилкового кроку слід шукати перш за все у «лівокомуністичних» переконаннях секретаря ЦК КП(б)У, його прагненнях будь за яку ціну підняти в Україні повстання проти окупантів і за його допомогою добитися спалаху нових вогнищ світової революції. Слід враховувати і підтримку таких поглядів «лівими» у ЦК Компартії України, які прагнули у будь-який спосіб допомогти нації у боротьбі з окупантами й авторитарно-монархічним режимом. Проте досить швидко ініціатори виступу переконались у передчасності своїх закликів і вже через 2 дні спробували якось скоригувати хід подій. В результаті з'явився наказ № 2 «Всім військово-революційним комітетам і радянським штабам» за підписом Г. П'ятакова та Ю. Коцюбинського.

Ці документи, а також здійснені на їх основі дії, як відомо, не забезпечили успіху повстання. Звичайно, вони стали певною школою боротьби, політичного досвіду, а також були предметом серйозних дискусій у керівництві КП(б)У, які призвели до загострення відносин між прибічниками лівих поглядів (серед них «ліві комуністи» – Г. П'ятаков, А. Бубнов, С. Косіор) і тими, хто в тактиці боротьби дотримувався більш зваженої, реалістичної лінії, до яких належали праві (Е. Квірінг, Я. Епштейн, Ш. Грузман, І. Шварц та ін.).

На Пленумі ЦК КП(б)У, що відбувся 8—9 вересня в Орлі, дії Г. П'ятакова і його прибічників були оцінені як необгрунтовані, певною мірою авантюристичні. Сам Георгій Леонідович, прагнучи в цілому захистити свої позиції, змушений був визнати, що перспективи боротьби з силами внутрішньої і зовнішньої контрреволюції він уявляв невірно, а розрахунки не виправдались. На жаль, втрачено закінчення заключного слова по доповіді «Бойові дії повстанців на Україні», з якою виступив Георгій Леонідович. Можливо, саме там він виклав мотиви складення повноважень секретаря ЦК КП(б)У, визнані учасниками пленуму поважними. Щоправда, це питання вносилось Г. П'ятаковим ще на самому початку роботи пленуму, що може свідчити про прийняття ним рішення до початку критики його позиції, яка розгорнулася. Можливо, певну роль відіграло і те, що як «лівий комуніст» Г. П'ятаков не мав підстав розраховувати на повне розуміння і підтримку з боку ЦК РКП(б), який з осторогою ставився до спроб розв'язати збройні дії на кордонах з РРФСР, оскільки це створювало загрозу Брестському миру. На посаду секретаря була запрошена прибічниця Е. Квірінга С. Гопнер, незважаючи на те, що вона не була членом ЦК (фактично секретарські обов'язки у вересні—жовтні виконував сам Е. Квірінг).

Склавши повноваження секретаря ЦК, Г. П'ятаков аж ніяк не знизив активності, залишаючись на попередніх «лівокомуністичних» позиціях. На II з'їзді КП(б)У (17—22 жовтня 1918 р.) він виголосив вступну промову, зробив доповідь ЦК, виступив із співдоповіддю з питання про поточний момент, брав участь у дебатах з багатьох інших пунктів порядку денного. І хоча його позиція була піддана безкомпромісній критиці з боку виразників правих поглядів (іноді вона набувала крайніх форм, а політична лінія ЦК визнавалась невірною, організаційна діяльність – незадовільною), Г. П'ятаков був обраний до складу ЦК Компартії України. Невдовзі ж, 20 листопада, у м. Орлі він очолив Тимчасовий робітничо-селянський уряд республіки. Одночасно Георгій Леонідович був призначений завідувачем відділу закордонних справ уряду. Радянський державний центр спрямовував революційно-повстанський рух трудящих мас України проти німецько-австрійських окупантів, гетьманщини і Директорії, скеровував процес відновлення влади Рад, налагодження функціонування державних установ, здійснення невідкладних соціально-економічних заходів у житті республіки. Як голова уряду, Г. П'ятаков виявляв виключну мобільність, енергійність, наполегливість. Його особистий внесок у розв'язуванні питань був дуже вагомим. Він був автором численних документів – маніфесту, декларацій, декретів, розпоряджень, що видавалися в той час урядом України. На жаль, про це дуже мало хто знав. Адже навіть у збірнику документів і матеріалів «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 – серпень 1919)». – К., 1962, де вміщено значну кількість документів того часу, всі вони подані анонімно. У тих випадках, де була потреба перелічити членів уряду, ім'я Г. П'ятакова опущено. Він взагалі не згадується у цьому виданні. Та це й не єдиний випадок. Як рецидив минулих часів і настроїв можна розцінити і те, що у виданому вже в 1987 р. енциклопедичному довіднику «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» навіть у спеціальній статті про Тимчасовий робітничо-селянський уряд України відсутнє ім'я його голови. На посаді керівника уряду Г. П'ятаков виявив і неабиякі організаторські здібності, масштабність бачення різноспрямованих процесів, здатність оперативно з'ясовувати всю глибину найскладніших проблем. У міру визволення території України розширювалась сфера діяльності уряду, що в перші дні січня переїхав до Харкова. В цей час Г. П'ятаков часто звертався за допомогою до В. Леніна, ЦК РКП(б), РНК РРФСР і незмінно