Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Гм, та то буде так: напевно, тільки піп буде тією смертю», — думає вояк.
— Бабко, ідіть ви до вашого попа і скажіть, що у вас є один вояк, ішов додому у відпустку, зупинився переночувати і дуже захворів. Так захворів, що вмирає і хоче висповідатися. Скажіть попові, щоб мене прийшов висповідати.
Зібралася баба і пішла. Прийшла, але там тільки попадя, і баба питає:
— А де пан?
— Пан хворий.
— А що йому є?
— Хворий. А що би ви, бабко, хотіли?
— Так і так: ішов один вояк у відпустку, зупинився у нас переночувати і дуже захворів. Він послав мене покликати пана, бо хотів би висповідатися: думає, що вмре.
— Так ідіть, бабко, додому і скажіть воякові, що пан хворий і не може прийти.
Вернулася бабка і каже:
— Він хворий і не прийде вас сповідати.
— Ага, — каже вояк, — розумію. Ідіть, бабко, ще раз і скажіть йому, що мусить прийти, бо вояк вмирає.
Пішла баба ще раз і знову говорить попаді:
— Я прийшла ще раз кликати пана, бо вояк вмирає і хоче, щоб пан його висповідав.
— Бабко, ідіть додому, пан не піде, хоч вояк і вмре. Пан не піде, бо сам такий хворий, що вмирає.
Прийшла баба додому і каже, як там:
— Піп не прийде, бо сам такий хворий, що вмирає. Та не може прийти.
— Так мушу я йти до попа, раз він не може сюди прийти, — каже вояк.
Зібрався та й іде. Прийшов туди та й каже:
— Добрий день.
— Добрий день, — відповіла попадя. — А що хочете, воячку?
— Я би хотів висповідатися, бо я дуже хворий, — каже вояк.
— Пан не може нікого сповідати, бо сам дуже хворий.
— А що йому є?
— Хворий, щось його болить, я не знаю.
— А де пан? — питає вояк.
— Там, лежить у постелі.
— То я хочу підійти до пана.
— Вам не можна туди йти.
Попадя вояка не пускає, але він насилу хоче йти і пішов. Увійшов, дивиться — у попа ціла голова обкручена, обв'язана. Він увійшов і питає:
— А що вам є, пане?
— Та я хворий.
— Але що вам є?
— Голова в мене болить.
— Ану покажіть, де вас болить?
— Та що ви мені поможете? Ви мені й так не поможете.
— Ей, як би ні. Може, я б і допоміг. Я у війську служив фельдшером. До мене всякі люди приходять. Даю їм ліки — і пілюлі, й мазь, і все, що треба. Я розуміюся на тому. Покажіть тільки, що вам є.
Але піп не хоче. Бачить вояк, що піп не вкаже по-доброму, взяв і зірвав бинт насилу.
— Ей, паночку, — каже, — так вам вуха бракує! То вас тільки те й болить?
— То мене дуже болить.
— От бачите, а я вухо маю. Може б, вам те вухо було добре. Дивіться, — вояк вибрав з кишені вухо і приклав до рани, — добре вухо. Паночку, таж то ваше вухо! Так це ви зробилися смертю і душили людей?!
Пішов вояк, заголосив попа жандармам. Жандарми прийшли, взяли попа і віддали на кару.
А вояк пішов додому, і люди відтоді не знають, коли будуть вмирати.
Козаки і смерть
Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п'ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.
Життя і смерть
Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім'ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів», після закриття браузера.