Читати книгу - "Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів"

Побачила те царівна і почала гірко плакати, а Іван-царевич закричав:

— Буде, буде, я тобі все прощаю!

А Булат-молодець говоре:

— Що мені за польза жить тепер по пояс кам'яним, лучче я все розкажу.

І продовжує:

— На третю ніч, коли ви спочивали, а я стеріг вас, знову прилетіли ті Кощеєві сестри і сказали: «Ну, Іван-царевич і Булат-молодець, убили ви нашого брата, забрали нашу невісточку, не буде й вам добра: як схоче дома Іван-царевич похвалитися царівні своєю собакою, собака збіситься і порве його…» — Тільки то промовив і враз зробився весь кам'яний, закам'янів весь, нема Булата-молодця.

Тужили-тужили, плакали-плакали Іван-царевич з царівною за Булатом-молодцем, ну, що робить? Нема вже його.

Живуть год, живуть другий. Родилось у їх двоє дітей. Одного разу приходить Іван-царевич до закам'янілого Булата-молодця і починає плакать. А камінь одвічає:

— Що ти коло мене заводиш? Мені й так тяжко, а ти ще коло мене плачеш. Якщо тобі мене жалко (скажи тільки по правді), якщо хочеш, щоб я ожив, я тобі скажу лікарство.

Іван-царевич говоре:

— Скажи, усе зроблю!

Камінь говоре:

– Іди заріж своїх дітей і кров'ю мене помаж, я враз оживу.

Іван-царевич пішов, щоб царівна не знала, порізав дітей, помазав кров'ю камінь і, як тільки помазав, з того каменя ожив Булат-молодець і вийшов такий, як і раніше був.

Покликав Іван-царевич царівну і стали радуватись. А Іван-царевич і радується і печалиться — нема ж дітей — порізав. Що ж буде, як царівна взнає?

А Булат-молодець вгадав, що дума Іван-царевич, та й каже:

— Не печалься, Іван-царевич, підем і побачите ваших діток.

Іван-царевич завмер од страху, дума: «Що ж буде — діти ж неживі?»

Царівна побігла попереду, а Іван-царевич з Булатом-молодцем ззаду ідуть.

Тільки одчинили двері, а діти качаються в люльках живі-здорові, як нічого їм і не було.

Так царівна і не взнала, яким лікарством Іван-царевич оживив Булата-молодця.

Всі раділи, веселились, гуляли, мед-вино кружляли. І я там сидів, горілку пив, по вусах текла, а в роті не була.

Смерть, дяк і вояк

Приятелювали собі піп і дяк. У попа був добрий заробіток. Коли люди вмирали, йому платили. Коли народжувалися — знову платили. Та мусив піп перейти з міста до невеличкого села, й там не було аж такого заробітку. І що він собі придумав? Зробити якось смерть, душити людей, а потім і заробіток буде. Покликав він дяка до себе та й каже йому:

— Підеш до тої і тої хати, там є стара баба, і скажеш їй, що вночі о дванадцятій годині прийде смерть і задушить її.

Пішов дяк, сказав бабі:

— Бабо, о дванадцятій годині вночі прийде за вами смерть. Добре підготуйтеся.

Баба зажурилася, бо вже вночі вмре, але смерть є смерть. Від неї ніхто не відкрутиться. Вмерла баба. Піп із дяком похоронили її і вже мали заробіток. Відтоді вони постійно ходили і повідомляли, де прийде смерть, хто в тому селі вже мав умирати.

Раз дяк прийшов до однієї баби. Вона була дуже бідна. А мала одну дочку. Дяк прийшов та й каже:

— Бабо, ваша дівка цієї ночі має вмерти.

А баба сіла та й плаче. Але допомоги нема. Смерть прийде і задушить її доньку. Баба сидить на печі та й плаче, а донька вже вмивається, готується вмирати.

А тим селом ішов один вояк-гусар. Він мав при собі шаблю. Іде селом, вже пізній вечір, ніде не світиться, лише в одній хаті. Зайшов туди, бо думав, що його там приймуть на ніч, щоб переночував, бо вже був утомлений, а вранці піде далі. Увіходить та й каже:

— Добрий вечір.

— Добрий вечір, — відповіла дівчина.

Дивиться вояк: баба сидить на печі і плаче, а дівчина, гарна і молода, одягається в нове плаття, до чогось готується. І він питає:

— Бабко, чому плачете?

— Чому я плачу? Маю тільки одну доньку, та й та буде вмирати.

— Коли буде вмирати?

— Сьогодні вночі.

— Звідки ви знаєте, що буде вмирати? Щось її болить?

— Нічого її не болить.

— Ну то як?

— А так. Прийшов дяк і сказав, що о дванадцятій годині прийде за нею смерть.

— Як то так, бабко, може бути? Ваша донька така молода, нічого її не болить, а мусить вмерти?

— Та хіба я знаю, як? То дяк знає як. Люди так умирають.

— Як умирають?

— Та так: прийде дяк, кого повідомить, той справді вмре.

Тому воякові все це якось не йшло в голову.

— Знаєте що, бабко, прийміть мене на ніч.

— Я би вас радо прийняла, але знаєте, як то. Ви тут спати не будете аж до ранку, а вам треба відпочити.

— Ні, бабко, якщо б ви мене радо прийняли, то зістануся у вас. Я хочу бути при тому вмиранні, хочу бачити ту смерть, яка то вона. Ви тільки мене прийміть.

А баба каже:

— Якщо вже так хочете, то переночуйте. Якщо хочете ту смерть видіти, то зістаньтеся.

— А коли прийде та смерть?

— О дванадцятій годині вночі.

Вояк собі сів, а дівка готується. Постелила собі кінець стола, бо труни ще не мала. Положила дошки, постелила соломи і чекає. Дивиться: вже наближається північ. Лягла собі на дошки і лежить. Смерть прийде, задушить її — і готово.

А вояк сховався під постіль і також чекає. І смерть уже йде. Постукала і увійшла, висока, аж до стелі, вся в білому. Увійшла до хати і попрямувала до дівчини. А вояк як замахнувся шаблею, то відтяв смерті вухо. Смерть схопилася за поранене місце, скрутилася і геть тікати. Як смерть втекла, вояк вийшов, дивиться: вухо відтяв. Так його відтяв, що воно відпало на землю і зосталось у хаті. Дивиться, розглядає, а то зовсім людське вухо. Обгорнув те вухо папером, сховав до кишені й каже:

— Ну, дівчино, вставай, ти вже не вмреш.

Але дівчина не встає — вона-бо мусить умерти.

— Вставай, дівчино, ти вже не вмреш. Властиво, вмреш, але не будеш знати коли. Вже більше ніхто не буде вмирати так, щоб знав, коли вмре. Вставай! Смерть уже не прийде за тобою.

Підняв дівчину насилу, бо вона все ще вірила, що мусить умерти.

— Вставай і лізь собі на постіль. Лягай і спокійно спи.

І дівчина послухала, пішла, лягла біля стіни, а він з краю. Але дівчина все ще боялася. Якось вони переночували, вранці повставали, і вояк питає:

— Та як то, бабко, як з тою смертю?

А бабка знову розповідає: