Читати книгу - "Напівдикий"

Стрімко обертаюсь, а розколина така довжелезна, що мені вже починає бракувати дихання, і я відчайдушно намагаюся угледіти світло наприкінці, але його не видно, і все, що мені лишається — зосередитися на тому, щоб міцно триматися за шкіряний батьків ремінь.

Мене викидає з розколини, я розпачливо хапаю ротом повітря, знову і знову.

Намагаюся вдавати, що це було не аж так погано, й випростуюся, але відчуваю, як шалено гупає моє серце. Мушу схилитися, глибоко дихати розтуленим ротом. Починаю сміятися. Це було серйозне випробування.

Я стою навколішки у річці, на мілині. Це зовсім інакша річка: набагато менша, хоча також має потужну і стрімку течію.

Маркус уже сидить на березі. Підводжуся, трохи похитуючись, і сподіваюся, що він цього не помітив. Сідаю біля нього.

— Ти й далі користуєшся розколинами, хоч їх можуть знайти Ловці?

— А як ти думаєш? Вони знайдуть оцю?

— Не знаю. Але ж ти сам казав мені, що Ловці навчилися виявляти розколини і що вони мають хист до таких речей.

— Так, є принаймні одна Ловчиня, яка це добре робить. Такий у неї Дар. Але для цього, думаю, їй треба наблизитися до розколини на певну відстань… Скільки, на твою думку? Миля? Кількасот метрів? Кількадесят? Гадаю, досить близько, проте не знаю точно. Тому сподіваюся найгіршого і щомісяця роблю нові розколини, — батько повертається до мене. — Постійно переміщаюся, постійно шукаю безпечне місце, — дивиться на річку. — Зараз я тут почуваюся як вдома, тут гарний краєвид і чиста вода. Я бував і в гірших місцях. Але, якщо я надто довго тут пробуду, прийдуть Ловці: через день, раніше, пізніше, хтозна? Я можу залишатися на одному місці три місяці, іноді менше. Але ніколи довше.

Я дивлюся на річку й дерева. Сонце і тут уже сідає.

— Ну, але тут я пробуду ще кілька тижнів, тож ми матимемо час для розмов.

— Було б добре.

— Побачимо, як воно буде.

Думаю, чи не розповісти йому про Альянс, але відчуваю, що ще зарано, і не хочу про це говорити. Я так нечасто буваю з батьком, так мало його знаю, що мені хочеться поговорити про нас, про нього… та я не знаю, чи й він цього хоче.

Роззираюся. Позаду мене височіє стіна з дерев, за якими, вочевидь, починається ліс, що пнеться пагорбом угору. Але до першого дерева ще кілька метрів, і берег порослий кущами ожини й папороттю. Тут панує відчуття безпеки, чистоти й відкритості. Я повертаюся і стаю навколішки обличчям до лісу. Навіть його затінок і запах ваблять, а річка за моєю спиною на диво спокійна.

Майже в такому місці я й мріяв мати свій дім, хоч тут і немає ні лугу, ні хатинки. Зарості ожини дуже густі, немовби з якоїсь казки; крізь них неможливо було б продертися, хіба що прорубувати собі дорогу мечем. Це безпечна перепона: ніхто не зміг би напасти на нас із цього боку. Кущі ожини нагадують ґрати моєї клітки, але щось все одно тягне мене до них, і раптом я помічаю проміжок, у який людина ледве могла б протиснутися. Підповзаю до нього й розумію, що розпочавши подорож цим тунелем, уже не зможу повернутись: одяг чіпляється за кущі й застрягає. Проте лізу далі. Тунель похилий, я спускаюся ним додолу.

Ожинова прогалина виводить до просторого й невисокого лігва. Там усередині темно, але тепло, і крізь міріади крихітних просвітів сягає трохи світла. Нагадує звіряче кубло, але це явно людська оселя. Невисока кімнатка, майже порожня. Мало не посередині — залишки вогнища. Збоку складені штабелем дрова, і всі вони сухі. Довкола вогнища гола земля, на якій, мабуть, сидить мій батько, розпалюючи багаття, готуючи і споживаючи їжу. Важко уявити найжахливішого з усіх Чорних чаклунів, який варить суп або тушкує м’ясо, а тоді їсть його металевою ложкою з простенької миски. Однак здається, саме це він тут і робить. Підозрюю, що батько нечасто буває тут у людській подобі. Здебільшого він звір. Це його життя. Самотнє. Одиноке. Лише іноді схоже на людське. І я аж мушу сісти на землю.

Маркус не хоче розповідати про своє життя. Натомість просто показує його мені, щоб я зміг усе збагнути. А збагнувши його, я зрозумію й себе. Але це не те життя, яким я його уявляв для нього. Хтозна, що саме я сподівався побачити, можливо, якесь вражаюче, грандіозне місце, наповнене скарбами, історією й могуттю, але тепер усвідомлюю, що це не був би батько, так само, як таким не міг би бути і я.

Ридаю, не знаючи, це сльози журби чи радості, його я оплакую чи себе, свою спорідненість із ним чи все це разом узяте. Розумію, що саме в такому місці і я, мабуть, житиму колись, якщо я такий, як він. Але я цього не хочу.

Батько поки що не з’являється, і я знаю, що він дає мені час на те, щоб звикнути до цього місця. Або ж просто насолоджується заходом сонця.

У кутку лежать вовняні ковдри, пошарпані й діряві, а також купа овечих шкур, усього сім штук. Вони згорнуті, щоб залишалися сухими. Я розкладаю їх біля захололих решток багаття.

Маркус приходить у лігво, коли вже цілком стемніло. Лише за кілька секунд розпалює вогнище, і ось уже язики полум’я облизують принесений ним хмиз. Батько підкидає у вогонь поліна, і ми вдвох дивимося на полум’я. Я спочатку сиджу, а тоді лягаю і раптом знову починаю ридати, й не годен зупинитися. А потім дивлюся на нього й не помічаю на його щоках жодної сльозинки. Заплющую очі. Альянс і всі ті люди, навіть Габріель та Анналіза, здаються мені такими, що належать до зовсім іншого світу. А тут — світ мого батька, і він цілком інакший. Він дикий.

Прокидаюся. У лігві вже ясно, але я відчуваю, що ще доволі рано. Я лежу там, де й заснув; вогнище вже захололо, батька тут нема.

Виповзаю з лігва. Маркус сидить біля самого входу, неподалік від берега річки. Я сідаю біля нього. З-за пагорба попереду вигулькує сонце.

— Голодний? — запитує він.

— Так.

— Підеш на полювання зі мною?

Я киваю.

— Бував колись орлом?

Ми з батьком сидимо разом. Я полював разом із ним. Він трансформувався, а я наслідував його. Не був певний,