Читати книгу - "Англійський пацієнт"

Він не їв і навіть не пив воду, не міг проковтнути ані крихти. В останніх променях світла Кіп звільнив намет від усіх військових предметів, від обладнання для знешкоджування бомб, зірвав знаки розрізнення зі своєї форми. Перш ніж лягти, сапер зняв тюрбан, зачесав волосся і зав’язав його вузлом на потилиці, ліг на спину й спостерігав, як повільно зникає зі стінок намету світло, очі всотували останні його спалахи, а вуха — поодинокі подихи вітерця серед затишшя, приглушене шурхотіння яструбиних крил. Та інші слабкі звуки в повітрі.

Він відчуває, що Азія увібрала в себе всі вітри світу. Він зробив крок убік від маленьких бомб у своїй кар’єрі і крок вперед до бомби, що, здавалося, була більша за місто. А як інакше вона могла знищити усіх людей довкола? Він не знає нічого про цю нову зброю. Це було схоже на різку металеву атаку та вибух чи на кипляче повітря, котре промчало над землею, знищуючи все живе? Він знає лише, що жоден із них більше не має права наближатися до нього, він не буде більше їсти чи навіть пити воду з калюж біля кам’яної лави на терасі. Він відчуває, що не може витягти сірник з наплічника і запалити гасову лампу, бо йому здається, що від цього все навкруги займеться. Поки з намету ще не зникло світло, хлопець дістав фотографію родини та вдивився в неї. Його звуть Кірпал Сінгх, і хтозна, що він тут робить.

Тепер він стоїть під деревами посеред серпневої спеки. Хлопець зняв тюрбан і надягнув лише курту[123]. Його руки порожні, він рушає вздовж живоплоту, відчуває босими ногами доторки трави, чи каміння на терасі, чи попелу на місці колишнього багаття. Його тіло живе посеред сонного затишшя на краю найвизначнішої європейської долини.

Рано-вранці дівчина спостерігає за Кіпом, який стоїть біля намету. Ввечері вона намагалася побачити, чи не змигне, бува, між деревами світло. Кожен з мешканців вілли вечеряв учора на самоті, англієць взагалі нічого не їв. Тепер вона бачить, як сапер змахнув рукою й стіни намету спущеними вітрилами впали під власною вагою. Хлопець повертається і йде до будинку, долає сходи тераси та зникає.

У каплиці він минає згорілі лавиці і прямує до апсиди[124], де під брезентом і гілками захований його мотоцикл. Кіп розкриває його, вклякає, змащує мастилом ланцюг і зубці.

Коли в каплиці без даху з’являється Хана, він сидить, відхиливши голову й притулившись спиною до колеса.

— Кіпе.

Він не відповідає й дивиться крізь дівчину.

— Кіпе, це я. Як тепер нам бути з цим усім?

Хлопець — мов камінь, не реагує на жодне її слово.

Вона стає навколішки перед ним і нахиляється, кладе голову саперові на груди. Чує, як б’ється серце.

Кіп досі не реагує, і Хана відсувається, стоячи навколішках.

— Англієць якось прочитав мені зі своєї книжки: «Любов така маленька, що може протиснутися у вушко голки».

Він відхиляється від неї, і обличчя опиняється за кілька сантиметрів від дощової калюжі.

Хлопчик і дівчинка.

Поки сапер розгортав брезент на мотоциклі, Караваджо перехилився через парапет, притиснувши підборіддя до руки. Потім він відчув, що не здатен витерпіти настрою, що панував у будинку, і пішов геть.

Його не було поруч, коли сапер завів мотоцикл і сів на машину, котра смикалася й оживала під ним, поки Хана стояла поруч.

Сінгх торкнувся її руки, дозволив машині котитися пагорбом вниз, а згодом натиснув на газ.

На півдорозі до воріт на нього чекав Караваджо, тримаючи зброю. Він навіть не встиг хоча б для вигляду підняти револьвера, просто вийшов на дорогу, і хлопчик пригальмував. Девід підійшов та пригорнув його. Міцні обійми. Сапер уперше відчув чоловікову щетину на своїй шкірі. Зрозумів, що хотів би залишитися, але впорався з емоціями.

— Я мушу навчитися сумувати за тобою, — сказав Караваджо.

Хлопчик поїхав далі, а чоловік попростував до будинку.

Його машина оживала. Вихлопні гази, пил і гравій летіли між деревами. Мотоцикл перестрибнув загорожу для худоби біля воріт і поплентав геть із села, залишаючи позаду аромат садів, які росли під неймовірними кутами з обох боків пагорба.

Тіло зайняло звичну позицію, груди витягнулись уздовж паливного баку, майже торкаючись його, руки простяглися горизонтально, забезпечивши мінімальний опір. Він прямував на південь, уникаючи Флоренції, прощаючись із нею назавжди. Перетнув Ґреве-ін-К’янті[125], проїхав маленькими містечками провінцій Монтеваркі і Амбра, котрі не постраждали від війни й окупації. Потім попереду з’явилися нові пагорби, і хлопець вирушив їхніми хребтами до Кортони[126].

Він рухався в напрямку, протилежному наступу союзницьких військ, наче розмотуючи шпульку війни, дорогою, для якої вже минули воєнні часи. Обирав лише знані шляхи, бачив здалеку знайомі міста-фортеці. Сидів на своєму «Тріумфі» нерухомо, поки той нагрівався, рвучко долаючи сільські дороги. Він майже не мав багажу — залишив усю зброю на віллі. Мотоцикл мчав селами, не зупиняючись, не дозволяючи розростатися спогадам про міста чи війну.

«Хитається земля, мов п’яний, і гойдається, наче колиска…»[127]

Хана розщіпає його наплічник. Там — револьвер, загорнений у клейонку, він пахне мастилом, коли вона його розгортає. Зубна щітка й паста, блокнот із замальовками олівцем, серед них і її портрет — вона сидить на терасі, а Кіп дивиться на неї з вікна кімнати англійського пацієнта. Два тюрбани, пляшечка крохмалю. Саперський ліхтар зі шкіряними стрічками, котрий надягався в разі небезпеки. Хана натискає кнопку, і наплічник заливає багряне світло.

У бокових кишенях знайшлися інструменти для знешкоджування бомб, дівчина не хотіла їх торкатися. Металева трубочка, загорнута в невеликий шматок тканини, котру вона дала йому. В її країні їх використовували, щоб добути з дерева кленовий цукор.

У складеному наметі Хана знайшла світлину, на котрій зображено, мабуть, його родину. Дівчина потримала фотографію в руці. Сикх і його сім’я.

Старшому братові на знімку лише одинадцять. Восьмирічний Кіп поруч із ним. «Коли почалася війна, мій брат підтримував будь-кого, хто виступав проти англійців».

Іще був тоненький підручник зі схемами бомб. І портрет святого, котрому акомпанує музикант.

Хана склала назад усе, крім фотографії, котру тримала вільною рукою. Вона з наплічником минула дерева, перетнула лоджію й увійшла до будинку.

Приблизно щогодини Кіп зупинявся, плював на захисні окуляри й витирав з