Читати книгу - "Дім для Дома"

Ледь відштовхуючись від підлоги тростиною, Генріх усе розгойдує крісло, забувши навіть, як боїться його зламати, заплющує очі. Він, певно, дивується, як непомітно Оля стала тут господинею, й як швидко стала йому рідною. Він, може, навіть для того й хворіє — скоріше померти, залишити Олі крамницю, не плутатись під ногами — ось і назбирає вона на лікування доньці. Хоча це ж він дзвонив у Берлінську клініку, він єдиний із них знає німецьку — намагався вчити Марусю, в такому віці, мовляв, ще так легко вивчити мову, та вона, ясна річ, пручалася:

— Вибачте, пане Генріху, але я її ніколи не полюблю, — казала, — вашу німецьку. Після всіх цих «hande hoch»-ів у фільмах, як ви її переносите? Ви що, не дивитеся кіно про війну?

Пан Генріх старався відповідати Марусі обережно, та я вже почув, що вся його кров отруєна — видно, він просто давно, набагато раніше за Олю, навчився не випускати гіркоту назовні. Навчився не пахнути страхом, замкненим простором, сечею та ненавистю.

— Кіно? — запитав старий. — Ми почали торгувати колись зі своїх власних речей. Батько на материні прикраси виміняв наші життя. Знаєш, німців важко купити. Кіно! Німецька мені легко далася, Марусю. Легко... Вона ж, знаєш, схожа на їдиш...

І більше нічого він не сказав. Справжні історії люди чомусь так неохоче розповідають.

Чи то мені все трапляються неправильні люди? Та воно й ясно — я ж неправильний пес. 

Частина ІІІ   Усі останні шанси

Розділ 12

Календар

 Під кінець 2001-го Мама Оля й Маруся поклеїли в квартирі на Лепкого нові шпалери. Стало гарніше, хоч запах клею — лайно. Втім, цей дім уже, мабуть, не зіпсуєш нічим. І ось немає тепер квадратного сліду від всіх тих календарів, і можна обійтися без них. Зрештою, сама ідея міряти час картинками на стіні — це вчорашній день.  

Археологія

 Нема чого так хвилюватися, так вже бувало. Чужий уже був на городі, навіть нишпорив у теплиці. Та й компанії молодих людей часом гуляють тут, забрідають випадкові туристи. Хтось шукає кладовище військовополонених, хтось — просто пригод. Вам не сюди — полковник роздратовано вказує заблукалим дорогу:

— Хіба не видно, що тут город, а не цвинтар?

Та ці чужинці не заблукали. Їх троє. Літня пара: він давно пахне нею, вона — ним, і обоє — цілим букетом хвороб і містом. На старій — смішна біла панамка, на старому — смішний солом’яний капелюх. Третій чужинець — чоловік молодий і зовсім звичайний, наш, пахне діловитістю та одеколоном, купленим, мабуть, десь на Краківському базарі.

Трійця зупиняється біля нашої огорожі. Вони дивляться — хоча на що тут дивитися? Ніколи не бачили пуделя серед грядок? І я відступаю в тил, до теплиці, де летить у стіну з брезенту старий полковник. Хай начуваються, за мною все-таки авіація.

— Песик... — каже стара — англійською, хай мені бультер’єр. Мій рівень дозволяє зрозуміти гиденьке «doggy» — таке назвисько личило би якомусь Лумпу, а я пес великий, навіть занадто. Який я вам песик?

— Доброго дня! — гукає молодший прибулець кілька разів. — Певно, не чують. Але ж раз є пес, і господар має бути десь тут. Може, я зайду й загляну до теплиці?

Ні, нам тут бракувало тільки американців. Сподіваюсь, міжнародного скандалу та ядерної війни через наш винищувач не станеться? Вже ж ніби завершилася Cold War.[4] Хоча що я тямлю в геополітиці...

— Може, й нема господаря. Глянь, який він брудний. So dirty... Це, певно, бездомний пес, загубився або вигнали.

— Г-р-р-р, — я починаю панікувати, та, на щастя, чую знайоме клацання. Шелестить целофан і шипить брезент. Зараз побачиш, полковнику, яка в тебе делегація на городі. Казала ж Оля, щоб ми сьогодні сиділи вдома — не послухався. Ні, точно буде скандал — хоч би не міжнародний.

Першим заговорив наш, той, що облив себе одеколоном, вочевидь, готуючись до зустрічі іноземних гостей. А гості, виявляється, аж з самого Сан-Франциско. приклеєні до землі. Але, коли бачать нас, то погоджуються. Поставте себе на моє місце. Дайте нам дозвіл... Please. Ми ж все одно доб’ємося. Якщо треба, то в мера дозвіл візьмемо. Тут же рідні... Ви розумієте? Свідки їх бачили в пересильній тюрмі. А тут їх...

— Звідки ж ви тут взялися? — шепоче полковник.

Гості — львів’яни.

— Пан Андрій і пані Роза, — представляє їх молодик.

Вони народилися в місті, та мусили з нього тікати. Тепер у них тут дуже важлива місія... «Mission impossible», я би сказав, — провести розкопки тут, на Замарстинові, зокрема і на ділянці полковника Цілика. Чужинці геть божевільні — можу погодитись зі старим:

— Ви з глузду з’їхали? — перепитує він.

Кулаки вже стискаються, гнів труїть свіже повітря — від такого гніву, буває, не родить на городі картопля. В моєму старому, здається, є додатковий інстинкт, щось схоже на самозбереження, от тільки зберегти треба не тільки себе, а й землю. Але також, звісно, приховати від гостей заіржавілу таємницю позаду.

І старий полковник розпаляється не на жарт. Дозволити вести розкопки на цій ділянці? Працювати кому? Ар-хе-оло-гам? Рештки динозаврів шукатимете? Ні, точно здуріли.

— Але це ж дуже важливо, — виправдовується отой, що наш, вочевидь, підприємливий аспірант якого-небудь факультету тої-таки археології. — Не лише для цієї родини, а й для історії. Розумієте, є ділянки, позначені свідками. Деякі ваші сусіди вже...

Та полковнику не потрібні пояснення іноземних пройдисвітів. Перекопувати його землю? Ні, йому вистачило вже тих шахраїв, що намагаються пробратися до його квартири.

— Геть! І звідки ви тут взялися на мою голову? — повторює він знову.

Але диваки не здаються. Жінка навіть почала схлипувати. А старий в капелюсі раптом говорить до полковника українською, досить вільно, хоч і з акцентом. Та полковник нічого не хоче знати, він же сказав уже: це його земля. І тоді чоловік в капелюсі теж, як полковник, кричить, так, що, здається, лякаються навіть його супутники. Кричить, що в його любої Рози не залишилось в місті