Читати книгу - "Дім для Дома"

Дивно, так, ніби час у цьому місті постійно дорожчає. Біжи, живи — скоро часу не купиш за жодні гроші. Ольга присуває до себе зошит, звіряє роки — в помічника замало досвіду, аби довіряти, — прикидає ціну. Якщо розповісти історію про ось цю обручку — велике кохання, війна, він — єврей, вона — українка, чи навпаки — можна просити триста. А Ленін... Він з кабінету енкаведешника, Ленін — свідок. У нас є програма захисту свідків?

Ні, антикварка Оля не бреше. Вигадує? Так, вигадує. Але навіть якщо не цей, були ж бюсти Леніна в кабінетах? І любов — мусила бути. Це, можливо, правдивіше навіть, ніж те, що пишуть в підручниках.

Якщо Цілики залишаться в цьому місті, одного дня хтось принесе до крамниці брошку з гранатовою серцевиною. І нова продавчиня легко щось збреше про історію антикварки Олі...

Порцеляновий хлопчик з серванта дивиться зверхньо  і на малу, так вже виліпили його на Дулевській фабриці. Маруся всміхається, як завжди, і йде прямо на нього. Похитнеться сервант з відчиненими дверцятами, і хлопчик, зависокий для свого віку — хоча, з іншого боку, йому вже за п’ятдесят — втратить на мить рівновагу...

— Марусю! Стоп!

Дівчина завмирає.

— Ти колись зможеш тут працювати нормально? — шипить антикварка.

Маруся мовчить. Ні, сліз немає — тільки тягне солоним, як з моря. А очі сухі. Ті трюки, яким вчать радянських полковників, передаються потім їхнім онукам. Тільки ж шкідливо це — гіркота збереться всередині, ось як у Маші, цеглинки з Берлінського муру, — і теж утечеш.

Оля не одразу помічає, що щось не так — вся в роботі. Але помічає таки. Перетворюється на матір, кидається до доньки, не боїться не те що наступити мені на хвіст, а й перекинути якийсь безцінний креденс:

— Марусю, ти вибач. Це ж я для тебе... Все. Щоби ти одужала. Це ж все не мета. Мета — ти. Послухай, я вже зібрала грошей... Усе нарешті йде добре. Розумієш, нічого не було добре від самого... — вона запинається.

Що антикварка хотіла сказати доньці? «Від самого твого народження»? Чомусь саме так мені думається. Степан іде в дальню кімнату — вдає тактовність. Оля продовжує:

— І я ще продам деякі наші речі. Я продаватиму, як божевільна. І ти поїдеш до Берліна на операцію, я клянуся. Я навіть уже дізналась про все. Навіть відправила їм результати обстеження.

— Я не хочу в Берлін, — сіпається Маруся.

Вона ж так і від німецької мови сіпається — зустрічали ми одного разу німецьких туристів. Усі ці «schnell!», «hande hoch!» у радянських невидимих фільмах надто на неї вплинули.

— Я знаю, ти не дуже любиш Німеччину. Але це ж минуле. Маша он в Німеччині скільки жила. І головне, там можна вилікуватись. Так вже є... Ми перемогли їх, а вони — себе. Поїдеш. Ми разом поїдемо. Потерпи ще трохи.

Вони обіймаються, не стидаючись Степана та випадкового покупця. А на собаку-то, ясно, ніхто не зважає. 

Задача Молінью

 Генріх гойдається в кріслі, закинувши ногу на ногу. Його елегантний костюм ще пахне руками швачки, а туфлі — китайським клеєм. Тільки окуляри старовинні й більше пасують антикварній крамниці, а не живій людині. А втім, якраз Генріху вони личать.

Старий антиквар виглядає франтом — тримається, хоча здоров’я підводить. Оля часом тижнями заправляє в крамниці сама. Та пан Генріх тепер спадкоємиці довіряє. Вона, мабуть, таки знає, що продає, — інакше не було б успіху, правда ж? Але зараз, гойдаючись в кріслі, яке все ніяк не купують попри старання Олі, Генріх чомусь хвилюється. Невже — а я давно цього чекаю — він дізнався наші маленькі секрети великих продажів? Це ж мало колись статися.

— Олю, а ви думали, що буде? — починає він, і я завмираю: — Ну ось повернеться зір...

Я видихаю з полегшенням — Генріх не за правду переживає, а за Марусю.

— Як це, що буде? — не розуміє Оля. — Щастя, радість. А що ж іще?

Генріх встає, ходить перед прилавком, спираючись на тростину. Раптом зупиняється й знову сідає в крісло, здіймаючи у повітря ще більше пилу:

— А задачу Молінью ви пам’ятаєте, Олю?

Пил танцює на сонці перед самим моїм носом.

— Я лише нитки знаю такі. «Муліне» називаються, — буркає жінка, вона терпіти не може, коли Генріх заводить свої ці «розумні» балачки.

А Генріх всміхається. Не помічає, як стискаються кулаки, як звужуються зіниці, як запахи чорнила та крейди — старі запахи ще з тих часів, коли особливо нахабних Олі ще можна було просто вигнати з класу чи викликати до дошки — заповнюють повітря. Генріх собі просторікує, наче й забувши про співрозмовницю:

— Якщо людина, сліпа від народження, раптом прозріє, чи зможе вона впізнати все те, що знала раніше? Знала на доторк, на звук. Чи впізнає вона хоча б найпростіші геометричні фігури? А тим більше монети, прикраси, значки... Та навіть себе у дзеркалі. Це ж величезний зсув у сприйнятті, адаптація до іншого життя, яку можна порівняти лишень... Навіть не знаю. Такий досвід — це ж просто...

Генріх іще говорить, а я вже думаю, як стати невидимим, щоб раптом від Мами Олі не перепало й мені. Та антикварка не пускає назовні свою гіркоту. Просто нагадує, промовляє свій символ віри: Маруся лише тимчасово не бачить...

— Дванадцять років, meine liebe! Дванадцять років! — перебиває Генріх.

— Знову ця твоя німецька, — дратується жінка.

— Вибач, я ж просто за вас хвилююся, — виправдовується старий.

Впевненість раптом зникає, і він стає схожим на одного старого полковника, що боїться й рахує своїх каченят. Інших «каченят» у Генріха немає, хіба Марік, племінник троюрідний, але й він кудись запропав, усе тікає від когось.

— Олю, ви ж не гнівайтеся на мене. Просто я все думаю-думаю... Ви життя підпорядкували одній меті. Але ж, подивіться, Маруся така розумниця, і вона... щаслива. Наскільки це, звісно, можливо. А імовірність ремісії все-таки невелика і треба бути гото...

— Мені треба працювати! Тут тепер дуже складний облік, бо