Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

– Так, забагато маніяків і недостатньо мікеланджелів.

– Ти вже обідав? Тобто – снідав?

– Так. Мушу побути тут, чекаю друга.

– Ніколи не знав, що у тебе тут живуть друзі. Всім людям, які проживають в цьому районі, потрібна юридична консультація.

– Друг ще з років навчання на бібліотекаря.

І тут з’являється Бен, – під’їжджає на своєму срібному «мерседесі» шістдесят другого року випуску. У салоні ця автівка – суцільна руїна, зате зовні – дуже мила. Гомес тихенько присвистує.

– Вибач, запізнився, – каже Бен, швидко проходячи доріжкою, що веде до будинку, – виклик додому.

Гомес зацікавлено дивиться на мене. Ігнорую його допитливість. Бен дивиться на нас із Гомесом.

– Гомесе, це – Бен. Бене, це – Гомес. Так шкода, що тобі вже час іти, товаришу.

– Власне, у мене є пару вільних годин…

– Гомесе, було приємно познайомитися, – Бен бере ситуацію під контроль. – Якось іншим разом, добре?

Бен досить короткозорий, тому пильно, але по-доброму, дивиться на Гомеса крізь свої окуляри з грубим склом, які удвічі збільшують його очі. Брязкає в руках ключами. Це мене нервує. Обоє стоїмо мовчки, чекаємо, поки Гомес піде.

– Добре. Так. Що ж, бувайте, – приймає наші натяки Гомес.

– Я тобі подзвоню після обіду, – обіцяю.

Він озирається, навіть не глянувши на мене, і йде. Почуваюся паскудно. Але є деякі моменти, про які не хотів би, щоб Гомес знав. І цей – один із них. Обертаємося з Беном один до одного, міряємося поглядом, що свідчить про наявність компрометуючих фактів, які знаємо один про одного. Він відчиняє вхідні двері. Оскільки у Бена ціла купа різних замків та захисних пристроїв на дверях, то мені завжди свербіло спробувати вдертися у його помешкання. Заходимо у темний вузький коридор. Тут завжди пахне капустою. Хоча я знаю напевне, що Бен ніколи не готує нічого їстівного, тим паче – капусту. Проходимо до сходів у дальній частині будинку, піднімаємося ними й опиняємося у ще одному коридорі. Відтак проходимо через одну спальню до наступної, яку, наскільки знаю, Бен переробив у лабораторію. Він кладе свою сумку та вішає піджак. Я вже майже готовий побачити, як він взуває якісь кросівки а-ля містер Роджерз, проте він шпортається зі своєю кавоваркою. Сідаю на розкладну табуретку й чекаю, поки Бен закінчить. Серед усіх моїх знайомих він найбільш подібний на бібліотекаря. Та й познайомився я з ним у коледжі Розарі, проте він звільнився перед отриманням свого диплому магістра бібліотечної справи. Відколи я його востаннє бачив, він схуд удвічі, і ще більше втратив волосся. У нього СНІД. Щоразу, як я його бачу, звертаю увагу на зміни, які з ним відбулися. Ніколи не знаєш, що далі з ним буде.

– Маєш гарний вигляд, – кажу йому.

– Агресивні дози азидотимідину. І вітамінів, і йоги, і візуалізації. О, згадав про неї. Чим можу допомогти?

– Я одружуюся.

– Вітаю, – Бен спочатку здивувався, але потім зрадів. – На кому?

– Клер. Ти її бачив. Дівчина з дуже довгим рудим волоссям.

– О, так, – каже він, відтак серйозно запитує: – Вона знає?

– Так.

– Тоді добре, – дивиться на мене таким поглядом, наче погоджується, що все добре, але що з того?

– Її батьки запланували величезну церемонію в Мічиґані. Церква, дружки, рис. Повний фарш. А після всього – розкішний прийом у яхт-клубі. Чоловіки у смокінгах, жінки у вечірніх сукнях, лише так.

Бен наливає кави в горня з Вінні Пухом та передає мені. Висипаю туди вершки в порошку. Тут холодно, кава має гіркий запах, але на смак непогана.

– Мені потрібно там бути. Мені потрібно пройти цей величезний, такий, що дах зносить, восьмигодинний стрес. І не зникнути.

– А… – Бен завжди одразу розуміє суть проблеми, лише почувши її. Це дуже заспокоює.

– Мені потрібне щось, що зможе нокаутувати кожен мій допаміновий рецептор.

– Наван, галдол, торазин, сентил, меларил, стелацин…

Бен протирає светром свої окуляри. Без них він наче велика лиса миша.

– Сподівався, ти зможеш їх виготовити для мене, – кажу, нишпорячи у своїх джинсах за папірцем, знаходжу його та передаю йому.

Бен глипає на нього, читає:

– 3-{2-{4-96-флоро-1.2 – бензосоксазол-3-тіадіазол) … колоїдний діоксин кремнію, гідроксипропилова метилцелюлоза… пропиленовий гликоль… – збентежено дивиться на мене. – Що це?

– Новий нейролептик рісперидон, на ринку в нього назва ріспердал. Його можна буде купити аж у 1998 році, але я би хотів спробувати вже зараз. Він належить до класу нових препаратів, які називаються «вторинний продукт бензоксазилу».

– Де ти це взяв?

– У «Довіднику лікаря-терапевта», видання 2000 року.

– Хто їх виготовляє?

– «Джансен».

– Генрі, ти ж знаєш, що не дуже добре переносиш нейролептики. А якщо він подіє зовсім не так, як ти очікуєш?

– Поки що не знаю, як він може подіяти. «Можливі випадки пошкоджень у моноамінергійній системі з високою здатністю зв’язування з серотоніном другого типу, допаміном другого типу», бла-бла-бла.

– Завжди те саме. А чому ти вважаєш, що ці препарати кращі, ніж галдол?

– Просто здогадка, підтверджена знаннями. Немає стовідсоткової впевненості. Зможеш таке зробити?

– Думаю, так, – трішки провагавшись, стверджує він.

– Як швидко? Щоб виробити систему прийому препаратів, і щоб вона почала діяти, потрібен час.

– Я дам знати. Коли весілля?

– Двадцять третього жовтня.

– Ммм. Яка доза?

– Почни з одного міліграму, і відштовхуватимемося від цього.

Бен встає, потягується. У тьмяному світлі цієї холодної кімнати він видається старим, хворим на жовтяницю, а його шкіра – наче зроблена з пергаменту, настільки тонка, аж просвічується. Одна половина Бена любить отримувати виклики (гей, а створімо такий передовий препарат, якого ще ніхто не винайшов!), інша – не любить ризикувати.

– Генрі, але ж ти навіть не впевнений, що проблема у допаміні.

– Ти бачив результати томограми.

– Так, так. А чому не лишити це в спокої і просто собі жити з цим? Лікування може бути гіршим, аніж сама проблема.

– Бен. А що, якби я от зараз отак клацну пальцями… – встаю, нахиляюся дуже близько до нього, клацаю пальцями, – …і просто зараз ти раптом опинився у спальні Алена, у 1986 році.

– Я би вбив сучого сина.

– Але ти не можеш, тому що не вбив тоді.

Бен заплющує очі та трусить головою.

– Нічого ти не зможеш змінити: він захворіє, і ти захворієш, und so weiter. А якби ти мав можливість спостерігати, як він помирає, знову і знову?

Бен сидить на розкладній табуретці. На мене не дивиться.

– Ось як воно, Бене. Хочу сказати, що – так, інколи це весело. Але переважно це – просто заблудитися, і цупити, і намагатися просто…

– Впоратися з цим усім, – зітхає Бен. – Боже, навіть не