Читати книгу - "Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи"

Однією з провідних причин цієї еволюції може бути новий сенс, що його надають образу Ізіди франкмасони[922]. Потужний інтелектуальний та соціальний рух франкмасонства, що починає швидко розвиватись на початку XVIII століття, прагнув одночасно поширити ідеал філософії Просвітництва та претендував бути спадкоємцем містерійних, зокрема, єгипетських традицій античності. Саме через це образ Ізіди почав відігравати провідну роль у масонській міфології[923]. У останній декаді XVIII століття мода на єгипетські містерії, «єгиптоманія», набула неабиякого розвитку. Як прекрасно показав Ян Асман, саме в оточенні віденської ложі Zur wahren Eintracht («Справжня гармонія») починає розвиватися нова інтерпретація Ізіди-Природи[924]. Карл Леонард Райнгольд (1758—1823), що приєднався до цієї ложі у 1783 році, у 1787 році написав трактат про гебрейські містерії[925], в якому, використовуючи міркування, розвинені наприкінці XVII та на початку XVIII століття Джоном Спенсером та Вільямом Ворбертоном, намагався показати, що Бог філософів (та франкмасонів) вже був відомий єгиптянам, що Мойсей запозичив у єгипетської мудрості зміст свого одкровення, приховавши його у церемоніях та ритуалах іудейської релігії[926]. У цьому контексті Райнгольд уподібнює самопрезентацію Ізіди, про яку каже Плутарх — «Я є всім, що було, є та буде», до самопрезентації Яхве на горі Сінай: «Я тим, ким я є». Ця інтерпретація притягнута за вуха[927], адже Ізіда каже, що вона є усім, що є, тоді як Яхве навпаки замикається у своєї самості, у своєму я[928]. Водночас у випадку, коли йдеться про ствердження буття чи ствердження я, завжди має місце відмова називати своє ім’я, адже коли Ізіда проголошує, що вона є усім, що є, то зрозуміло, що буття божества є «надто універсальним, щоб бути позначеним якимось іменем»[929], як зазначає Ян Асман.

Можна, таким чином, помітити відчутну трансформацію, що відбувається в уявленні про Природу. Завдяки своєму уподібненню Яхве, Ізіда-Природа стає вищим божеством і, так само як Яхве, стає анонімним божеством. Ізіда відмовляється сказати своє ім’я та бути розкритою, вона приховується не тому, що приховує причину того чи іншого природного феномену, а тому, що сама перетворюється на абсолютну таємницю чи загадку, що її не можна збагнути, на безіменне божество, яке є буттям чи за межами буття.

Ян Асман мав рацію, пов’язавши це нове значення Ізіди-Природи зі спінозистським рухом, притаманним добі німецького передромантизму[930]. Він, зокрема, згадує про девіз Hen kai pan, який Лессінг наказав вирізьбити на стіні будиночка в саду Ґляйма в Гальберштадті. Як це показав Фрідріх Гайнріх Якобі в опублікованих у 1785 році листах про Спінозу, написаних Мойсею Мендельсону, формула «Єдине і Все» була, насправді, визнанням відомого deus sive natura Спинози[931]. Останній казав: «Це вічне й безконечне Буття, яке ми називаємо Богом чи Природою». Йшлося, таким чином, про ототожнення Бога та Природи, Єдиного та Всього, Бога та Космосу. У цьому контексті Ізіда-Природа стає космічним богом, предметом якогось космотеїзму[932]. Ізіду-Природу, уподібнену Яхве, оточує та сама аура таємниці, вона повинна, відтепер, викликати жах та повагу. Споглядати її, як в Елевсинських містеріях, можна лише наприкінці тривалого періоду ініціації[933]. Отже, як казав вже Аристотель з приводу Елевсіса, будь-яке навчання (manthein) закінчується та залишається лише досвідом (pathein)[934], який у випадку Ізіди-Природи, уподібненої Яхве, може бути лише досвідом невисловлюваного.

Наприкінці XVIII століття Ізіда набуває, таким чином, різних значень. Вона справді представляє Природу, об’єкт науки, а також Природу, що розуміється як матір усіх істот та, зрештою, безконечну, неподільну, невисловлювану та анонімну Природу — універсальне Буття. Її також ототожнюють з Істиною, зрозумілою як кінцевий та, можливо, недосяжний предмет зусиль людського пізнання.

Цілком ймовірно, що під впливом цих масонських уявлень Ізіда-Природа стала предметом культу під час Революції. У декораціях революційних свят, зокрема у сценах картин художника Давіда, покликаних виховувати народ, Природа постає в образі Ізіди як матері усіх істот[935]. І саме цим масонським впливом можна пояснити присутність статуї Ізіди-Артеміди у садах Потсдама за доби короля Пруссії Фрідріха-Вільгельма II[936].

4. Ізіда німецьких передромантизму та романтизму [937]

Зміна розуміння природи, що відбувається наприкінці XVIII століття, відверто помітна у Канта, у працях якого переплітаються дві протилежні настанови. З одного боку, у «Критиці чистого розуму» (1781) реалізується механістичний, судочинний та насильницький підхід: розум, відповідно до бажання Френсіса Бекона, має поводитися з природою «не як школяр, котрий приймає все, що заманеться вчителеві, а як повновладний суддя, що змушує свідка відповідати на поставлені запитання»[938]. З іншого боку, у «Критиці здатності судження» (1790) маємо естетичний підхід, сповнений пошани, поваги та страху, що знаходять вираження у коментарі Канта з приводу гравюри[939], яку фізик Зеґнер помістив на титульній сторінці свого трактату з фізики:

Нічого величнішого, напевно, не було сказано, або думка ніколи не була настільки велично висловлена, як у цьому надписі у храмі Ізіди (матері Природи): «Я є все, що було, є та буде, і моє покривало ще не піднімав жоден смертний». Зеґнер використав цю ідею у багатозначному малюнку, розміщеному на початку його фізики, щоб сповнити свого учня, якщо він вже готовий увійти у храм, священним трепетом (Schauer), який мав скерувати його розум до урочистої уваги[940].

На мою думку, обидві настанови справді є сумісними у Канта та, ймовірно, у Зеґнера. Адже на малюнку книги Зеґнера, який ми вже розглядали з приводу іконографії Ізіди-Природи[941], одна дитина вимірює відстань між кроками богині, а це, вочевидь, вказує на те, що за допомогою математичного та механістичного методу людина здатна дістатися лише слідів богині, тобто зовнішніх ефектів, а не самої Природи. Водночас, як дає зрозуміти девіз Que licet, це дослідження може відбуватися лише у дозволених межах. Тому інша дитина прикладає палець до рота, що означає, що перед невисловлюваним можна лише мовчати, адже сама Природа, яка не ототожнюється з її слідами, є непізнаваною таємницею. Перед обличчям цієї недосліджуваної та недосяжної Природи