Читати книгу - "Вибрані романи"

«А втім, не заробітки, — пише він у посмертній „Сповіді“, — найбільше перешкоджали мені присвятити себе науковій діяльності. З одного боку, мене вабило до неї бажання здобути славу й визнання, завоювати велику наукову репутацію й затьмарити нею славу Абеля як митця, покарати в такий спосіб Елену, помститися їм, їм і всім іншим і, думаючи про це, я плекав найбожевільніші зі своїх задумів; але, з другого боку, ця ж таки брудна пристрасть, надмір мого розпачу й моєї ненависті забирали в мене спокій, і я не мав духу віддатися студіям, які потребують, аби він був чистим і спокійним. Пацієнти відволікали мою увагу.

Пацієнти відволікали мене, але іноді я тремтів, думаючи, що стан неуважності, в який примушувала мене провалюватися моя пристрасть, перешкоджав мені належно дбати про потреби моїх бідолашних хворих.

Зі мною стався випадок, який вразив мене до глибини душі. Я взявся лікувати одну бідолашну сеньйору, досить серйозно, проте небезнадійно, хвору, з якої Абель намалював портрет, чудовий портрет, один із його найкращих портретів, що вважалися зразковими серед тих, які він намалював, і той портрет був першою річчю, яка впала мені у вічі й розбудила мою ненависть, коли я увійшов у дім хворої. Вона була мов жива на тому портреті, більш жива, ніж у ліжку, де вона лежала, стулена зі стражденної плоті й кісток. І портрет, здавалося, казав мені: „Поглянь-но, він нагородив мене життям вічним. Подивимося, чи зможеш ти продовжити мені те, що лежить тут, нижче“. І сидячи біля бідолашної, прослуховуючи її, рахуючи їй пульс, я бачив тільки ту іншу, яка була на портреті. Я лікував її вкрай погано, й сердешна хвора померла; власне, я дав їй померти через свою недбалість, через свою злочинну неуважність. Я відчув жах перед самим собою, перед своєю жалюгідною безпорадністю.

За кілька днів після смерті тієї сеньйори, мені довелося прийти в її дім, аби оглянути іншого хворого, і я увійшов туди, сповнений рішучості не дивитися на портрет. Але все було марно, бо то він, портрет, дивився на мене й вабив до себе мій погляд, хоч я й докладав усіх можливих зусиль, аби не глянути на нього. Коли я виходив із дому, вдівець провів мене до дверей. Ми зупинилися біля портрета, і я, ніби підштовхуваний невтримною і фатальною силою, вигукнув:

— Чудовий портрет! Чи не найкращий із тих, які малював Абель!

— Так, — погодився зі мною вдівець, — це найбільша втіха, яка мені залишається. Я можу дивитися на нього годинами. Мені здається, він розмовляє зі мною.

— Так-так, — докинув я, — цей Абель дивовижний художник!

І, виходячи, подумав: „Я дав їй померти, а він її воскресив!“»

Хоакін дуже страждав, коли помирали деякі з його пацієнтів, а надто діти, проте смерть інших не вельми турбувала його. «Чому він так уперто чіплявся за життя? — говорив він про деяких. — Я зробив йому навіть послугу, давши померти...»

Його здібності психологічного спостерігача загострилися внаслідок його пристрасті, й він угадував найприхованіші моральні зрушення. Відразу зауважував, коли під прикриттям суспільних умовностей чоловіки не дуже журилися, передбачаючи смерть своїх дружин, а жінки мріяли визволитися від своїх чоловіків, либонь для того, щоб узяти собі інших, яких обрали ще заздалегідь. Коли після смерті його пацієнта Альвареса, вдова того ж таки року одружилася з Менендесом, близьким другом небіжчика, Хоакін собі сказав: «Щось дивною була ця смерть... Тепер вона стала мені зрозумілою... Людство складається з набагато більших мерзотників, аніж нам здається, тож чи варто дивуватися, що ми маємо й цю сеньйору, даму милосердну й одну з найшанованіших...»

— Лікарю, — якось сказав йому один із його хворих, — ради Бога, вкоротіть мені життя, убийте мене, нічого мені не сказавши, бо я не можу більше... Дайте мені щось таке, що допоможе мені заснути навіки...

«І чому я не можу зробити те, чого хоче від мене цей чоловік, — сказав собі Хоакін, — якщо він живе тільки для того, щоби страждати? Як мені його шкода! Паскудний світ!»

І не раз його хворі правили йому за дзеркала.

Одного разу до нього прийшла бідна жінка, виснажена роками та тяжкою працею, чий чоловік через двадцять п’ять років подружнього життя потрапив у сіті підлої авантюристки. Зневажена жінка прийшла розповісти йому про своє горе.

— Ох, доне Хоакіне, — сказала вона йому, — ви так багато знаєте, то чи не дали б ви мені якогось засобу, що вилікував би мого бідолашного чоловіка від приворотного зілля, яким обпоїла його та босячка.

— Але про яке приворотне зілля ви говорите, жінко Божа?

— Якщо він живе з нею, покинувши мене, після того, як ми прожили двадцять п’ять років...

— Було б набагато більшою несподіванкою, якби він покинув вас одразу після одруження, коли ви були ще молода й гарна...

— Ой ні, сеньйоре, ні! Я не сумніваюся, що вона дала йому приворотного зілля, яке порушило йому тямку, бо інакше цього не могло би бути... не могло би бути...

— Приворотне зілля... приворотне зілля... — прошепотів Хоакін.

— Так, доне Хоакіне, приворотне зілля... І ви, що так багато знаєте, дайте мені якогось засобу проти нього.

— Ох, моя добра жінко, ще стародавні люди марно намагалися знайти воду, яка омолоджувала б їх...

І коли нещасна жінка пішла від нього в розпачі, Хоакін сказав собі: «Хіба я не подивився у дзеркало цієї безталанної? Не побачив, як зістарили її роки тяжкої праці? Ці селяни все приписують приворотним зіллям або заздрощам... Якщо, наприклад, їм не щастить знайти роботу... Заздрощі! Якщо з ними трапляється якесь лихо! Заздрощі. Але той, хто всі свої невдачі вважає чужими заздрощами, і є заздрісником. І чи не всі ми заздрісники? Хіба мені не дали приворотного зілля?»

Впродовж кількох днів він думав про приворотне зілля. І покінчив із цим, сказавши собі: «Це прабатьківський гріх!»

Розділ дев’ятий

Хоакін одружився з Антонією, шукаючи в ній підтримки, й бідолашна жінка відразу зрозуміла свій обов’язок — вона муситиме втішати серце свого чоловіка, бути для нього захистом і розрадою. Вона взяла собі за чоловіка людину хвору, можливо, невиліковно, інваліда душі; її місія була місією санітарки. І вона прийняла її, сповнена співчуттям, сповнена любов’ю до