Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ні, Елено, ні; випадок — це я.

— Я тебе не розумію.

— Я теж цілком себе не розумію. І скажу тобі, що цими днями, борючись за життя твого чоловіка...

— Кажи Абеля!

— Гаразд, нехай; борючись зате, щоб урятувати його, я зрозумів, у чому полягає моє та ваше щастя й вирішив... одружитися!

— То ти маєш наречену?

— Ні, поки що не маю, але я пошукаю її. Мені потрібне домашнє вогнище. Я пошукаю собі жінку. Чи ти, Елено, вважаєш, що я не зможу знайти таку жінку, яка мене покохала б?

— Хіба на світі бракує жінок, чоловіче, хіба їх на світі бракує?

— Я кажу про таку жінку, яка мене покохала б.

— А я про яку кажу?

— Бо як партія...

— Атож, ти, безперечно, дуже добра партія... Молодий, не бідний, маєш добру кар’єру, починаєш здобувати славу, ну й...

— Ну а як щодо моєї непривабливості, хіба це не перешкода?

— Ні, чоловіче, ні, ти не непривабливий!

— Ох, Елено, Елено, де я знайду таку жінку...

— Яка тебе покохала б?

— Ні, але таку, яка не стане мене обманювати, яка казатиме мені правду, яка не глузуватиме з мене!.. Яка одружиться зі мною не з розпачу, не для того, щоб я її утримував, і не скаже мені про це...

— Ти й справді хворий, Хоакіне. Одружуйся.

— І ти віриш, Елено, в те, що знайдеться людина, чоловік або жінка, якій я можу сподобатися?

— Немає такої людини, яка не могла б зустріти того, кому вона сподобається.

— І я любитиму свою дружину? Скажи мені, я зможу її любити?

— Чоловіче, тут нема про що говорити...

— Бо найгірше, Елено, не те, що тебе не люблять, що ти неспроможний домогтися любові. Найгірше, коли сам ти неспроможний любити.

— Щось подібне нам розповідає дон Матео, парох, він каже, що диявол неспроможний любити.

— А диявол ходить по землі, Елено.

— Замовкни й не кажи мені таких речей.

— Гірше те, що я кажу їх собі самому.

— Тож замовкни!

Розділ сьомий

Отож, Хоакін, аби урятуватися від своєї пристрасті, почав шукати жінку, материнські руки дружини, в яких він міг би знайти захист од ненависті, що його пожирала, поділ, у якому він міг би заховати голову, як дитина, що відчуває жах перед букою, щоби не бачити інфернальних очей крижаного дракона.

Бідолашна, бідолашна Антонія!

Антонія народилася, щоби бути матір’ю; уся — ніжність, уся — співчуття. Вона вгадала в Хоакіні, завдяки своєму божественному інстинкту, чоловіка хворого, інваліда душі, одержимого й, сама не знаючи чому, закохалася в його нещастя. Вона відчула таємничий потяг до холодних і лаконічних слів цього лікаря, який не вірив у людську порядність.

Антонія була єдиною дочкою вдови, яку лікував Хоакін.

— Гадаєте, моя мати одужає? — запитала в нього Антонія.

— Вилікувати її буде важко, надзвичайно важко. Організм у неї дуже зношений, дуже виснажений; певно, вона багато страждала, бідолашна... серце в неї зовсім слабке...

— Врятуйте мені її, доне Хоакіне, заради Бога, врятуйте! Якби я могла, я віддала б своє життя за її життя!

— Ну, це неможливо. А потім, хто знає? Ваше життя, Антоніє, може бути потрібнішим, ніж її...

— Моє життя? Потрібнішим? Кому?

— Хто знає...

Зрештою, смерть забрала бідолашну вдову.

— Вона не могла вижити, Антоніє, — сказав Хоакін. — Наука іноді буває безпорадною.

— Якщо так захотів Бог!

— Бог?

— А ви хіба не вірите в Бога? — І заплакані очі Антоні! втупилися в Хоакіна суворим і співчутливим поглядом.

— Я?.. Не знаю!..

Гострий жаль до цього лікаря на мить примусив бідолашну сироту забути навіть про смерть матері.

— А якби я в Нього не вірила, що б я тепер робила?

— Життя може все, Антоніє.

— А смерть може більше! І я тепер сама-одна, без нікого...

— Тут ви маєте слушність — самотність жахлива. Але ви маєте при собі спогад про свою святу матір і житимете, щоби молитися за неї перед Богом... Існує інша самотність, набагато жахливіша.

— Яка?

— Самотність людини, яку всі недооцінюють, з якої всі сміються... Та, про яку ніхто не хоче розповідати правду...

— І яку таку правду можна розповісти про неї?

— А ви мені її скажете тут над ще теплим тілом своєї матері? Ви мені присягнетеся, що їх скажете?

— Так, я вам її скажу.

— Я людина неприваблива, чи не так?

— Ні, не так!

— Кажіть правду, Антоніє...

— Ні-ні, не так!

— Тоді, який я є?..

— Ви? Ви чоловік нещасний, чоловік, що страждає...

У Хоакіна розтанула в душі крига, а в очах заблищали сльози. І він затремтів до самого дна душі.

Незабаром після того Хоакін і сирота формалізували свої стосунки, домовившись одружитися відразу, як промине рік жалоби по матері Антонії.

«Бідолашна моя дружина! — написав потім Хоакін у „Сповіді“. — Вона була сповнена рішучості кохати й лікувати мене, долаючи відразу, яку я, безперечно, їй навіював. Вона ніколи мені цього не казала, ніколи не показувала, але хіба міг я не навіювати відразу, а надто, коли я розповів їй про проказу своєї душі, про гангрену своєї ненависті? Вона одружилася зі мною, як одружуються з прокаженим, я в цьому не сумнівався, з божественного милосердя, спонукувана духом християнського зречення та самопожертви, щоб урятувати мою душу й так спасти свою, виявивши героїзм святості. І вона справді була святою. Але вона не вилікувала мене від Елени; не вилікувала від Абеля! Її святість стала для мене ще одним докором сумління.

Її лагідність мене дратувала. Були випадки, коли — нехай простить мене Бог! — я хотів би, щоби вона була поганою, розлютованою, зневажливою.»

Розділ восьмий

Тим часом репутація Абеля як митця зростала і стверджувалася. Він був уже одним із найбільш знаних живописців країни, і його слава почала переходити через кордони. І це його дедалі більше визнання падало на душу Хоакіна, наче холодний град. «Він малює за всіма приписами науки; володіє технікою; знає багато, дуже багато; він надзвичайно майстерний живописець», — казав він про свого друга, цідячи слова крізь зуби. То був спосіб принижувати його, вдаючи, ніби він його вихваляє.

Бо справжнім митцем Хоакін вважав самого себе; справжнім поетом своєї професії,