Читати книгу - "Список Шиндлера"

фотографій. Як архів, вони безпечніше й компактніше зберігалися в касеті. Тіч ховав плівки в залізній коробці на своїй краківській квартирі. Так само він тримав дещо із залишків добра євреїв Мадріча. По всьому Плашуву можна було знайти людей, котрі мали якийсь останній скарб, щось таке, чим у час найбільшої небезпеки можна було спробувати відкупитися: запропонувати його тому, хто складає список, тому, хто зачиняє двері вагона для худоби. Тіч розумів, що в нього на збереженні отакий відчайдушний запас. Та меншість в’язнів, хто ховав якісь каблучки, годинники, персні чи інші коштовності десь у Плашуві, не потребувала його допомоги. Вони регулярно торгували ними, обмінювали на послуги й потрібні речі. А в тому самому сховку, де Тіч тримав свої знімки, лежали останні цінності десятьох чи й більше родин: брошка тьоті Янки, годинник дядька Мордхе.

Власне, коли плашувський режим упав, коли Шернер і Чурда втекли, коли бездоганні теки Головного адміністративно-економічного управління СС було повантажено в машини й відвезено куди слід як речовий доказ, Тіч не мав необхідності проявляти знімки, ба навіть у нього були всі причини цього не робити. У документах ОДЕССА, повоєнного таємного товариства колишніх есесівців, Раймунд Тіч проходив як зрадник — за те, що передав людям Мадріча близько тридцять тисяч хлібин, а ще — багато курей і масла; за гуманізм, відзначений урядом Ізраїлю; за те, що отримав певний розголос у пресі. Дехто йому погрожував, сичав, проводжаючи його поглядом на вулицях Відня: «Жидолюб!» Тож плашувські плівки пролежали двадцять років у землі в маленькому парку на краю Відня, де Тіч закопав їх, — і, можливо, так би й лежали вічно, й емульсія підсихала б на темних і таємних портретах Амонової коханки Майоли, його собак-убивць, його безіменних рабів. Тож, мабуть, варто вважати чимось на зразок перемоги для в’язнів Плашува, коли в листопаді 1963 року чоловік, який вижив завдяки Шиндлерові (Леопольд Пфефферберґ) таємно купив за п’ятсот доларів коробку і її вміст у Раймунда Тіча, котрий на той момент уже мав останню стадію хвороби серця. Навіть тоді Раймунд не бажав, щоб плівку було проявлено, доки він не помре. Безіменна тінь ОДЕССА лякала його більше, ніж за плашувських часів — імена Амона Ґьота, Юліана Шернера і назва Аушвіц.

Коли Раймунда поховали, плівки були проявлені. Майже всі фотографії вдалися.

Жоден з тих нечисленних людей, які пережили Плашув і Амона, ніколи не казав і слова поганого про Раймунда Тіча. Але управитель був не з тих людей, навколо яких виростає міфологія. Інша річ — Оскар. Від кінця 1943 року, наприклад, перекази про Шиндлера з електричною напругою міфу ходили поміж тими, хто пережив це лихоліття. Адже в міфі головне не те, чи правдива ця історія, навіть не те, чи може вона бути правдивою, а те, що вона якимсь незбагненним чином правдивіша за саму правду. Слухаючи такі розповіді, розумієш, що з точки зору людей Плашува Тічеві чудово пасувала роль праведного відлюдника, натомість Оскар став таким собі богом порятунку, по-грецьки дволиким, як дрібне божество, наділеним усіма людськими вадами, багаторуким, — на свій лад могутнім; здатним рятувати — несподівано, безвідплатно, але надійно.

Одна з таких історій — про той час, коли від шефів поліції СС почали вимагати закрити Плашув, оскільки його репутація як ефективного промислового комплексу в Інспекції з озброєння була не найкраща. Гелена Гірш, служниця Ґьота, часто зустрічала всіляких офіцерів, його гостей, котрі забрідали до передпокою чи кухні вілли, щоб відпочити від Амона й похитати головою. Офіцер СС на прізвище Тібріч, заходячи на кухню, сказав Гелені: «Він що, не розуміє, там же люди життя своє кладуть!» Він мав на увазі, звичайно, Східний фронт, а не похмурий Плашув. Офіцери, які жили менш царським життям, ніж Амон, побачивши його віллу, обурювались і — що, напевне, ще небезпечніше — заздрили.

Як говорить легенда, одного вечора в неділю генерал Юліус Шиндлер власною персоною завітав до Плашува, щоб з’ясувати, чи має існування табору бодай якесь значення для воєнних дій. Це не був типовий час візиту на завод значного бюрократа, але, мабуть, Інспекція з озброєння, з огляду на важку зиму, яка впала на Східний фронт, тепер працювала понаднормово. Перед інспектуванням генерала з почтом нагодували обідом на «Емалії», де вино й коньяк лилися рікою, адже Оскар, як Бахус, належав до діонісійського роду богів.

Після такого обіду інспекція покотила до Плашува своїми «мерседесами» в стані, далекому від професійної безсторонності. Обумовлюючи цей момент, переказ оминає увагою той момент, що і генерал Шиндлер, і його офіцери всі були спеціалістами з виробництва, які вже чотири роки працювали якраз професійно і безсторонньо. Але в Оскара той факт жодного трепету не викликав.

Огляд почався зі швацької фабрики Мадріча. То був козир Плашува. Протягом 1943 року тут вироблялася форма для вермахту зі швидкістю понад двадцять тисяч комплектів на місяць. Але питання стояло так: може, панові Мадрічу варто забути про той Плашув та й витрачати свій капітал на розширення більш ефективних і краще обладнаних польських фабрик на Подгужі й у Тарнові? Благенькі умови Плашува не дуже заохочували Мадріча, та й будь-якого інвестора на його місці, ставити там обладнання, яке потрібне фабриці вищого класу. Офіційна інспекція розпочалась, аж тут світло в усіх цехах згасло: друзі Іцхака Штерна з генераторної влаштували аварію електромережі. Крім алкоголю і переїдання, за які відповідав Оскар, панове з Інспекції з озброєння тепер були дезорієнтовані поганим освітленням. Високі гості присвічували собі ліхтариком, а верстати працювати не могли, тож менше провокували професійні почуття інспекторів.

Поки генерал Шиндлер, примружившись, розглядав під променем ліхтарика преси й верстати металевого цеху, тридцять тисяч людей Плашува не знаходили собі місця на нарах, чекаючи на його присуд. Навіть з огляду на перевантажені лінії східної залізниці вони знали, що висока технологія Аушвіцу лише в кількох годинах їзди на захід. Вони розуміли, що співчуття як такого від генерала чекати годі. Він займався виробництвом. Для нього то й була головна цінність.

Через обід в Оскара й аварію з електрикою, як говорить міф, Плашув був урятований. Насправді все було не так гарно, бо табір пережила лише десята частина з тих, хто в ньому опинився. Але Штерн та інші згодом пишатимуться цією історією, і більшість її деталей, напевне, правдиві. Адже коли Оскар замислювався, чим частувати високих гостей, то передусім їм щедро наливав, та й штука з зануренням інспекції в темряву йому б сподобалася.

— Не варто забувати, — казав хлопець, якого згодом порятує Оскар, —