Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Нью-Лондона. Тут же в Ґротоні розташована база ВМС зі стоянкою підводних човнів. Не встигли ми заглушити двигуни, як служба військової логістики розвантажила літак, і ми були готові прийняти новий вантаж. Цього разу пасажирів — групу морських піхотинців, що верталися із маневрів додому у Вірджинію. Ми мали вивезти їх із маленького летовища до великого, у Гартфорд, щоб там їх пересадили на рейс до Річмонда.

Усе відбулося так швидко, що ми ледве встигли вийти й обійти навколо літака. І ось нам уже треба знову злітати.

— «Два-один-два танго», смуга нуль-один чиста, зліт дозволяю!

— Вежа Ґротон, смуга нуль-один, прийняв, «Два-один-два танґо»! — і все повторилося знову. Зліт, набір висоти й перехід назад із Ґротона на Бредлі. Це завжди робить бортінженер, він же радист, але сьогодні переліт був короткий, тож замість бортінженера й штурмана взяли мене й Франческу.

— То як ви порозумілися із дочками? — спитала раптом напарниця, якій хотілося хоч якось не думати про політ. Вигляд у неї був дуже кислий, здавалось, що її навіть трохи нудило.

— Cara mia, це приватна розмова! — я спробував змінити тему, але Вескотт добродушно засміявся:

— Ми з Бенсоном давно літаємо разом, дівчата виросли в нього на очах, тож тут усі свої! Скажу так: я мав довгу розмову з обома, — полковник помовчав і додав: — І, знаєш, дізнався багато нового…

— Наприклад?

— Наприклад, що Венді пробувала травку.

— Що-о-о?! — удавано-здивовано обурилися ми, і це було з нашого боку нахабне лицемірство, бо я познайомився із марихуаною в п’ятнадцять, а моя дорога напарниця — в шістнадцять років. І про те, що Венді долучилася до великої ямайської культури, ми також знали.

— Так, так, марихуана, — трагічно повторив Вескотт, ніби йшлося не про травичку, а про небіжчика. — А ще вона зустрічається зі Скоттом Бернарді!

— Стривайте… Це той самий хлопець, якому Венді розбила носа?! — зареготав я.

— Ні хріна тут смішного немає! — ображено пробурчав Вескотт. — Так, той самий Скотт Бернарді, який їй не дає спокою ще з середньої школи, малий гімнюк!

— Вітаємо, полковнику, далі буде тільки гірше! — щиро пообіцяла Франческа.

— Ти вмієш заспокоїти! — сопів полковник. — Я його духу терпіти не можу! До речі, хто ці Бернарді? Ви ж, італійці, усі там одне одного знаєте!

— Знаю я цих Бернарді — одні з найбільших у штаті автодилерів. Тримають купу автоцентрів і сервісних станцій. Їхній старий, власників дядько, дон Вінченцо, постійно засідає в батьковому барі у Віндзорі. Вам пощастило, полковнику, з таким зятем можете машини міняти щороку! — засміялася Франческа.

— Тьху на тебе, дівчино, щоб тобі добре було! Що ти таке верзеш?! Їй тільки сімнадцять! — занервувався полковник.

— Можна подумати, що вона у вас питатиме дозволу, — наступила на болючий мозоль напарниця. — Хоч що кажіть, а Бернарді — це вдалий вибір!

— Франческо! — загарчав полковник.

— Та тихо ти, болииш даа![54] Не дражни тигра, Франческо, коли перебуваєш із ним в одному приміщенні! — втрутився я. — Нічого, сер, усе тільки починається, усе ще попереду…

— Ви мене обоє до інфаркту доведете!

Лейтенант Бенсон зосереджено мовчав, із величезними зусиллями стараючись не засміятися. Франческа хотіла ще щось бовкнути, але я вчасно приклав пальця до губів. Дівчина закрила рота рукою.

— Рознервували мене, тепер мені треба заспокоїтися! — вередливо сказав Вескотт. — Бредлі, «Два-один-два танго», дозвольте змінити ешелон, мінус один-зеро-зеро?

— «Два-один-два танго», маневр дозволяю, мінус один-один-зеро, курс один-вісім-три!

— Бредлі, курс один-вісім-три, «Два-один-два танго»! Усім увага, маневр «яма»! — полковник віддав штурвал од себе, і в ту саму мить я відчув, що мій шлунок відчайдушно намагається пролізти крізь стравохід і через рот вирватися назовні. Я раптом перестав відчувати власну вагу, і якби не був пристебнутий, то вилетів би з крісла. Волосся на потилиці стало дибки. Франческа вп’ялася в мою руку — ще трошки, і вона б проткнула її гострими наманікюреними нігтями. Двигуни завили. Літак під дуже сильним кутом нахилився носом униз і фактично падав у яму.

Нарешті Вескотт потяг штурвал на себе. Мій шлунок покинув спробу вилізти через стравохід і спробував знайти вихід із протилежної сторони. Не вельми приємне відчуття, скажу я вам. Франческа ще сильніше вчепилася в мою руку. Долонею другої дівчина затискала рота. На лиці вона була біла, мов саван. І справді, падати було страшно, а виходити з падіння ще страшніше. Літак заскрипів так, що я вже почав переживати, чи не відпадуть у нього крила. Тепер нас щосили втискало в крісла. Вескотт відпустив штурвал, і ми, злетівши по параболі, опинились на її гребні. Здивований шлунок завис десь посередині і вже вирішував, чи не образитись і не повернути мені з’їдений обід.

— Glory! Glory! Hallelujah! — раптом заспівав Вескотт приспів із «The Battle Hymn of the Republic»[55] і знов дав штурвал від себе. — Glory! Glory! Hallelujah!

Шлунок знову поліз через рот на волю.

— Glory! Glory! Hallelujah!

Нас втисло в крісла.

— His truth is marching on!

Це був найекстремальніший політ у моєму житті. Після маневру «Яма», а точніше «Дірка», я не міг стояти на ватних ногах. Коли ми нарешті приземлилися й зарулили на стоянку, я насилу виколупав дупу з крісла — ноги підгиналися, голова крутилася. Коли ми з Франческою вивалилися із кабіни, наче два мішки, морпіхи вже бадьоро шикувалися біля літака, ніби летіли якимось іншим рейсом і не беркицались у повітряних ямах. І аж тепер я помітив, що всі без винятку морські піхотинці співчутливо дивились не на нас, замучених, а на полковника. Той підійшов до командира морпіхів, молодий сержант полковникові відсалютував і на прощання сказав:

— Сер, усе буде добре, не переживайте, сер! — розвернувся точнісінько за стройовим статутом і покрокував до своїх.

Вескотт зобразив на лиці легкий подив, а потім махнув рукою і повернувся до Бенсона. Я подивився на напарницю. Франческа схопилася за голову. Ми одночасно кинулися назад у кабіну. Тумблер зв’язку з вантажним салоном — наступний після тумблера переходу з першого на другий канал — був переведений у режим «ON».

— Отепер мені точно pizdiets! — прошепотіла Франческа.

* * *

У нас на авіабазі — модель світу. Тут служать поляки, німці, британці, ірландці, індуси, араби, пакистанці, вихідці з Іраку й Афганістану, китайці, мексиканці, венесуельці, одна сицилійка і один бурят-монгол. Ми всі різні, починаючи від розрізу очей, кольору шкіри і закінчуючи тим, що ми їмо на обід.

Капрал Ґутьєрес уміє смачно лаятись іспанською. Не менш смачно лаятися сицилійською говіркою вміє Франческа. Трейсі розмовляє на мові патуа. Це креольська мова жителів Ямайки, створена на основі англійської, і це просто цілковитий відрив голови. Коли Трейсі говорить із Петросом, ще одним уродженцем Ямайки, у нас просто закипають мізки, бо деякі слова окремо знайомі, але коли вони вкупі — ні!

Але найприкольніше — це мовна мішанка. У цій справі особливих успіхів досягла Франческа. Її сім’я одна з небагатьох зберегла мову своєї країни — у колі рідних напарниця говорить італійською із характерним сицилійським колоритом. Попри те, що народилася Франческа в США, англійською вона говорить із ледь помітним акцентом. Але якщо дівчина хвилюється або нервується, акцент стає яскравіший.

Франческа дуже пишається знанням мови своїх батьків і болісно реагує, коли їй, уродженці Коннектикута, хтось робить зауваження щодо її італійського акценту. Одного разу медсестра з Червоного Хреста, сама з італійським