Читати книгу - "Останній ельф"

— Гаразд, — мовив Паладіо, підводячись на ноги, — тепер нам треба поспішити. Щойно ми виберемося нагору то відразу покинемо вас і займемося своїми справами, а найперша наша справа — це дістатися додому й забрати наші сім’ї.

— У мене четверо дітей, а в нього п’ятеро, — пояснив Мелілото. — Треба взяти їх і всім разом забиратися куди подалі, бо тільки-но цей божевільний пронюхає, що ми втекли, як захоче помститися на жінках та дітях.

Йоршеве обличчя зблідло тепер іще дужче й набуло ще хворобливішого вигляду — так, наче його мучила одночасно й гарячка, і свербіж, і нудота.

Розділ дев’ятнадцятий

Печера була просто неосяжна. Серед поезій у Йоршевій книжці були рядки з її описом:

…У темнім лісі з кам’яних стовпів

голубки сплять в полоні дивних снів…

Он там, лівіше, сталактит, на якому вода й золоті піщинки утворили обриси чотирьох голубок. Треба йти туди, і там шукати наступних підказок.

…Сон сходить з вишини…

Сон? Що це може значити? В ельфійській мові «сон» і «покривало» чи «серпанок» — це те саме слово: сплячого накриває серпанком снів. Отам далі, ще лівіше, із землі виростає плетиво тоненьких, майже прозорих сталагмітів. А далі праворуч — ще один образ із книжки:

...Дзеркало панни, юної й гордої,

дзеркало старості благородної…

У невеличкому озерці, яке утворила вода, крапаючи звідкілясь ізгори, віддзеркалювалися сталактити, що нагадували обрисами юну дівчину та стару жінку з палицею. Йорш завжди запитував себе, що мали б означати ті поезії, які залишила йому мати і які, чесно кажучи, завжди здавалися йому доволі беззмістовними, — і ось тепер вони набули сенсу як дороговкази. На якусь мить Йорша охопив справжній жах, клубком підкотившись до горла, — його вжахнула думка про те, скільки життів залежать тепер від нього й скільки страждань може спричинити його невдача. На кону не тільки життя Робі, яка тепер уже не просто дочка його рятівників, а справжнє світло його очей, — а й доля отих двох бідолах та їхніх жінок і дітей.

У міру того, як вони крок за кроком просувалися гігантською печерою, що її тисячоліття тому вимили під Даліґаром води річки Доґон, юний ельф потроху підносився духом. Це місце додавало йому впевненості в собі. Стародавні поезії, у яких описана ця печера, — надійний дороговказ. Вони неодмінно кудись прийдуть. Вони в місці, яке належало колись ельфам. А він — останній зі своєї раси і, можливо, наймогутніший. Як не він, то хто?

Дзеркало озерного плеса відбивало й примножувало світло двох смолоскипів, що тримали в руках ельф і Мелілото, і Йорш із Робі не відразу помітили, що в печері стало світліше. Аж ось поміж золоченими сталактитами засяяв промінь сонця, у якому порошинки, що клубочилися в повітрі, здавалися роєм маленьких зірочок.

Світло падало згори на золотий трон, обплетений голубим плющем, завитки якого спліталися в ельфійські літери.

На троні й досі сидів давній володар — точніше, його скелет, зодягнутий у золочені шати. На голові в нього була осяйна золота корона, оздоблена листочками плюща із блакитної емалі. У руках він тримав меч, золоте руків’я якого було, знову ж таки, оздоблене голубими емалевими листочками. Вістря меча входило в кам’яний постамент трону. Так само золотими з голубими листочками плюща були ланцюг у нього на шиї та персні на всіх його пальцях. Йорш підійшов ближче — і світло, яке падало згори, на мить оповило його волосся осяйним ореолом. Він змахнув рукою павутину, що розсипалася хмаркою пилу, і прочитав:

тут спочиває той,

хто мав на голові корону,

а в руці меч

Посеред сталактитів височіли чотири кам’яні колони. Вони теж були оздоблені різьбленим візерунком у вигляді гілок плюща, і різьблення було таке глибоке, що колони цілком могли правити за своєрідні гвинтові сходи. Йорш задер голову й поглянув догори. Яскраве світло засліпило його, але він зумів розгледіти у вишині отвір, із країв якого звисала папороть. Горішню частину тієї з колон, котра була найближче до отвору, теж укривав мох і дрібна папороть, листя якої блищало на сонці.

— Дощ припинився, — сказав Мелілото.

— Тут можемо вилізти на поверхню, — задоволено додав Паладіо. — Ці колони — справжнісінькі драбини.

Робі теж підійшла до трону-саркофага. Сонячне світло, яке падало згори, відбилося в її очах, що заясніли, наче дві зірки.

Поруч із нею Йорш відчував незбагненний приплив сил, а його страх геть розвіювався. А може, це давній король випромінював ауру всемогутності? Йорш поглянув у засновані павутинням порожні очниці в черепі мерця, і його охопило якесь дивне відчуття — немовби співприналежності до чогось. Він узявся рукою за руків’я меча, але той непорушно стримів у камені. Тоді схопив меч обіруч — але марно. Меч був немовби одне ціле з кам’яним постаментом. Йорш спершу розгубився, а тоді розсміявся. Ну, звісно, це ж ельфійський меч, і дістати його може тільки ельф — для цього треба тільки охолодити лезо, щоб воно ледь зменшилося в об’ємі. Ця зміна розміру, непомітна для ока, дасть змогу вийняти меч із каменя так само легко, як він увійшов у нього багато віків тому.

На щастя, потреба гасити численні пожежі, які спричиняв Ерброу, добре навчила Йорша відводити тепло. Він поклав долоню на руків’я меча, заплющив очі, охолодив лезо, а тоді легко, без найменшого зусилля, вийняв його. Руків’я, оздоблене завитками плюща, лягло в його долоню так, немовби меч зробили саме для нього. Може, на цей трюк з охолодженням здатні далеко не всі ельфи? Може, цей меч призначений не для кожного ельфа, а лише наймогутнішого з них? Останнього. Цей меч мовби чекав його тут. Мертвий король наче беріг його для нього.

Від страху не лишилося й сліду. Проте Йорша огорнула страшенна втома, і він сів на землю коло підніжжя трону, чекаючи, поки спаде гарячка з його чола: це було не так боляче, як гасити пожежі після малого Ерброу, але він однаково потребував часу, щоб оговтатися. Підвівшись, ельф знову поглянув на мертвого царя. Корона, ланцюг на шиї та персні кудись зникли. Йорш запитально подивився на двох тюремників, що й самі спідлоба позирали на ельфа.

— У мене четверо дітей, а в нього — п’ятеро… — знітившись, почали виправдовуватися вони.

— Мертвому все це вже ні до чого, йому більше не треба