Читати книгу - "Останній ельф"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дівчина знову прикусила язика. Вона не скаже йому про те, що то вона — його майбутня наречена. Ніколи. Краще не бути й не стати нею, аніж знати, що він з нею не із власної волі — а тому, що «мусить».
Йорш довго й уважно досліджував ґрати й нарешті зрозумів, як вони влаштовані. Центральна частина була з’єднана з рештою чотирма тоненькими дротиками з міді, оплетеної золотою ниткою. Як він пояснив, досить було нагріти ґрати, щоб це місце «розплавилося», тобто розтопилося, як сніг на весняному сонці. І він зумів нагріти ґрати самою тільки силою думки: ельф думав про тепло, і перемички, що тримали середину ґрат, нагрівалися, аж поки не розтопилися, мов сніг.
Коли вони нарешті здолали ті ґрати, перед ними відкрився новий широкий світ. По той бік простягнулася величезна печера зі здоровенними кам’яними наростами, що стирчали із землі або ж, навпаки, звисали зі стелі. Чути було, як десь поруч голосно шумить вода. Всі стіни покривало золото, що виблискувало у світлі смолоскипів, наче тисячі маленьких зірочок. Йорш пояснив, що ті нарости, які стримлять із землі, називаються сталаг-щось-там, а ті, що звисають зі стелі, — якось майже так само. Ця печера була просто під річкою Доґон. Це її води вимили колись під землею такі-от величезні порожнини. Береги Доґона багаті золотоносними пісками, і це золото, крупинка за крупинкою, осідало тут, аж поки всуціль не позолотило стіни печери. Робі не зовсім розуміла, як вода могла вирити цілу печеру, бо ж таке роблять зазвичай за допомогою лопати й рук, які її тримають. Та вона вже далі не розпитувала. Так чи сяк, а Йоршів голос та усмішка, з якою він пояснював усе це, були просто заворожливі, — хай навіть те, що він розказував, не лізло ні в тин, ні в ворота. Зрештою, «та інша», мабуть, усе зрозуміла б, тож і Робі не хотіла видатися дурепою.
За їхніми плечима почувся брязкіт зброї та обладунків.
В отворі, що Йорш зробив у ґратах, застряг, пропхавшись ледь до половини, тюремний охоронець Паладіо, а його приятель Мелілото з усієї сили підштовхував його ззаду.
Так і не пролізши поміж золотих та срібних завитків плюща, Паладіо посміхнувся.
— Ми йшли за вами по п’ятах, — повідомив він переможним тоном. — Ішли на звук ваших голосів.
— Інакше ми б загубилися в цьому лабіринті, — додав Мелілото.
— Той божевільний хотів нас повісити! — підхопив Паладіо, весь розчервонілий від натуги. — За пів глека пива, які Мелілото впустив йому на голову!
— Ви не проти, якщо ми приєднаємося до вас? — запитав Мелілото. — Просто щоб вибратися звідси. А потім підемо своєю дорогою.
— До речі, якщо хтось і кинувся вас переслідувати, то ми їх добряче затримали, — заявив Паладіо із задоволеним виразом на обличчі, демонструючи велику в’язку ключів. — Адже ключі в нас! Тепер їм треба знайти майстра-слюсаря, а це непросто. Останнього повісили ще позавчора.
— Ми також прихопили ваші манатки, — мовив Мелілото, показуючи кораблик, ляльку, лук, стріли та книжку. — То ви допоможете нам вийти звідси на світ божий?
Йорш і Робі аж заніміли з подиву. Вони дивилися на двох новоприбулих з таким самим ошелешеним виглядом, з яким дивилися б, мабуть, на співаючу рибу чи крилатого осла. Мелілото й далі щосили штовхав свого приятеля, але той не посунувся вперед ані на п’ядь. Відтак з явним нетерпінням у голосі він запитав двох утікачів, чи не могли б вони, коли їхня ласка, не стояти отам, наче статуї, витріщивши очі, а підійти й допомогти.
— Чого це раптом вам спало на думку піти за нами слідом, — запитав Йорш, тільки-но до нього повернувся дар мови.
Перебиваючи один одного, двоє тюремників стали пояснювати:
— Кажу ж тобі, він би звелів нас повісити… Глек із пивом просто йому на довбешку… Ти його не знаєш… Ну, тобто ти його знаєш… Ми хочемо ще пожити…
— А крім того, — підсумували вони, тепер уже в унісон, — ти ж маг. Навіть Ардуїн знав, що з тобою нічого не може статися. Якщо ми будемо при тобі, то теж виберемося відсіля живі-здорові! — додали вони з надією в голосі.
З незрозумілої причини Йоршеве обличчя якось дивно перемінилося. З ним було явно щось не те: такий вираз має той, хто щойно дізнався, що його вечерю оживили й відпустили, або той, кого тільки-но відправили рити шанці. З обличчям людини, якій не просто щось не так, а яка от-от занедужає, Йорш підійшов до ґрат й почав шукати в них ще якесь слабке місце. Утім, ельфійські майстри, що змайстрували їх, напевно, не передбачали в них проходу для вояків із черевом завбільшки з бочку. Зрештою Йорш схопив Паладіо за руки й щосили потягнув уперед, Мелілото щосили штовхав його ззаду, а сам Паладіо щосили кляв усе на світі, — і так спільними зусиллями вони визволили горопашного тюремника, що, страшенно брязкаючи зброєю, повалився на землю, але, на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останній ельф», після закриття браузера.