Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Ну, ти й геймер, — здивувався Італієць і скомандував: — Погнали! — і вони кинулися донизу.

— Чому не попередила охорона внизу? — допитувався він, перескакуючи через одну сходинки.

— Не уявляю, — біг, наче в прострації Заумний.

У нього перед очима крутилася ця перестрілка і він ніяк не міг зрозуміти: це все відбулося насправді, чи в його уяві. Якщо в уяві, то чому вони так біжать, від чого тікають? Якщо ні… Що якщо ні? Якщо ні, то має бути страшно… Мама!!!

На вулиці виявилось, що охорона була на місці, але в під’їзд ніхто не заходив. Звідки вони взялися, зараз про це не варто було думати. Могли бути в якійсь квартирі, почути постріли і на них прийти… Зайти через дах… Що завгодно.

— Скільки? — запитав охоронець, якому надокучило без діла стовбичити на вулиці.

— Мало, — відказав захекано Італієць. — Я коли чесно, то не знаю… Пішли, пацани, треба йти далі… Ніч довга…

Вони перейшли на нову точку.

Бій на Майдані тривав… Мусора продовжували тиснути. Складалося враження, що до них таки надійшло підкріплення. У повстанців було дуже багато втрат. Багато поранених, контужених, убитих. Як потім дізнався Дід, інші патрульні групи виловили ще дві снайперських пари. Вони зникли безслідно. Як не було.

Штаб попросив вивести бійців його взводу на лінію зіткнення. І вони пішли…

* * *

Італієць із Заумним повернулися до бутіку, коли засіріло. Вони замертво попадали на лежанки і поснули. Вони не стріляли вже з другої половини ночі — на першій лінії штурмових загонів були здебільшого вевешники. Беркутня, схоже, теж переодягнулася у темно-синю форму і перестала виділятися на їхньому тлі. Тітушки там не з’являлися. Але до ранку всі настільки потомилися, що одні не могли вже утримувати свої позиції, а інші — наступати…

Та близько 9 години ранку на Майдан прибуло підкріплення зі Львова, Тернополя і Франківська… Паралельно зі штабу надійшла інформація, що до Києва підтягнулися свіжі підрозділи беркутні. Це могло продовжуватися безконечно.

Мишко забіг у бутік, немов сполоханий динозавр. За ним гучно гримнули двері. Італієць прокинувся і відкрив одне око. Видно, Камандір був налаштований рішуче, але переступити через себе йому все ще було важко. У ньому боролись якісь протиріччя.

— Чи то чаю випити, чи то піти кинути пару коктейлів? — сказав сам до себе, а коли побачив, що Італієць не спить, запитав: — Де грабля[131]? Дай граблю…

Той спроквола кивнув, мовляв, за дверима. Мишко зазирнув туди і витягнув сумку зі зброєю.

— Ти як, норму зробив? — запитав у своїй панібратській манері.

— Із Заумним на пару, — сказав. — З нього вийшов класний воїн. Безстрашний.

— А був вічним днювальним… конем педальним… Вот шо революція животворяща з людей дєлає! — зітхнув Мишко, розчохлив зброю, оглянув магазини, кинув собі в кишеню бушлата кілька пачок набоїв.

Глянув на хлопців, що покотом спали у кімнаті. Подивився на годинник. Їм ще залишалося для сну десять хвилин. І без того сон короткий — дві години… Подумав і сказав Італійцю:

— Будить бойца на десять мінут раньше — гріх… А за десять минут мусора можуть такого там нахуєвертити, шо нада іти… Ну, я попиздував… На довічне вже собі нацарював… Іду зарабативать на «вишак». А ці, єслі удержаться у власті, точно смертну казнь вернуть… Та і еті могуть… Куда бідному єврєю податься?..

Постояв, подумав. Зняв бушлат, накинув на плечі «сучку», одягнув бушлат, у внутрішні кишені поклав кілька магазинів і ще раз сказав Італійцеві, котрий прокинувся і сів на лежанці:

— От тепер я точно попиздував…

— Ти куди?

— Я ж казав: на вишак зарабативать. Еслі шо, дзвоніть. Я на тіліфоні.

І вийшов з бутіка.

* * *

А потім був ранок розстрілу…

Ось його хронологія:

Невідомий стрілець став шмаляти з Консерваторії по беркутні й ті побігли з лінії зіткнення… За ними кинулись урозтіч вевешники. Частина почала здаватися у полон.

А далі події стали зовсім непередбачуваними…

Інсургенти пішли у наступ під водомети і стрілянину мусорів… Зі сцени їх намагалися втримати і просили не виходити за периметр барикад. Але Нищука вже ніхто не слухав. Азарт бою повів усіх уперед. Єдине, що він міг порадити хлопцям, щоб ті прикривалися щитами…

По них стали лупити з автоматів люди у чорному із жовтими помітками на рукавах… Звідкись по лавах повстанців, що наступали, запрацювали снайпери…

З часом з’явилися десятки версій, зокрема, почали розповідати, що таким чином менти прикривали своїх, щоб ті отримали змогу завантажитись у автобуси і втекти. А згодом — що повстанців стали вбивати свої ж снайпери. Щоб зупинити переможний наступ? Дурниця. Їх вбивали мусора, а може, й залишки «псковських десантників»… Ні, насправді вони хотіли зупинити наступ, вважаючи, що повстанці, яких і перед тим косили десятками, якщо по них почати стріляти, кинуться відступати.

Але цього не сталося — вони йшли майже голіруч у наступ, під кулі. Сам вид божевільних, обсмалених у повстанських багаттях, зі збитими у кров руками, задимлених, контужених, зранених, у подертому одязі героїв лякав мусорську сволоту. Тому спочатку вони почали потихеньку «давати задню», «прикриваючи своїх» автоматними чергами. А тисячі мусорів поспішно покидали Інститутську, розсаджуючись у комфортабельні автобуси. Майже без паніки.

Невже цим можна виправдати усі ті вбивства, які здійснили ці люди?! Тільки для того, щоб такі невинні мусорята, вкупі з ангелочками-тітушками, могли спокійно поїхати по домівках і лягти відпочивати від «трудів праведних»?!

А коли у мусорів теж стали стріляти по-справжньому, коли у них над головами зі сторони Консерваторії просвистіла автоматна черга, вони дали драла… Мусора з автоматами проти беззбройних повстанців були майже героями. А проти зброї — виявились просто сцикунами.

* * *

Одна з груп, у півсотні вояків, що до цього таємно базувалась у Кабміні, не мала свого автобуса. Вони забігли у Верховну Раду і кілька хвилин чогось чекали. Їхній командир вів з кимось переговори по мобільному телефону. В його голосі було чути інтонації вологодського акценту і погрози… Потім над’їхав автобус, вони поспіхом завантажились у нього і поїхали геть. Весь цей час кілька снайперів