Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— І ще таке… У штабі про це не повинні нічого знати. У мене вже й так допитувались, куди дів трофеї… А які ще такі трофеї, — знизав плечима Сергій, показав, як спілкувався зі штабом. — Не було у нас ніяких трофеїв… Щити, дубинки і куриво… А ми таке добро ніколи нікому не віддамо!

— За куриво я вобщє убить могу, — погодився з ним Бача.

* * *

Знову почався штурм… І знову запалали шини, вогонь стояв — до неба. Нині кияни привезли чималенько шин. І бензину. Тому коктейлі не переставали летіти в мусорню. Це дуже добре було видно у віконце горища, з якого Заумний спостерігав за подіями на лінії зіткнення. А в ментів батарейки, схоже, сіли. Мало того, що батарейки, вони стали менше кидати гранат, мабуть, закінчувався боєзапас. Зате в майданівців полетіли вибухові пакети з примотаними скотчем саморізами… тим же відповідали інсургенти… З обох сторін було безліч поранених.

Заумний нудився. Вони вже тричі змінили позиції, щоб їх не вирахували ворожі спостерігачі. «Бійниці» для стрільби на горищах були надто маленькими, щоб він теж міг примоститись поруч з Італійцем. Тому від неробства або спостерігав за подіями на Майдані або грався пістолетами — італієць віддав йому свій, щоб не заважав. А сам робив не більше п’яти пострілів з однієї точки, після кожного пострілу ретельно вдивлявся у бінокль, чи був результат. Стріляв він здебільшого по офіцерах і людях схожих на тітушок, котрі перебували поруч з ментами.

…Вони знову поміняли точку. Італієць у бінокль помітив, що менти підігнали кілька сотень тітушок на Інститутську до готелю «Україна». Вранці якась частина цієї гопоти спробувала дати драла з Маріїнського парку, коли пройшла чутка, що Майдан пішов у наступ. Тепер їх нарешті вирішили використати за призначенням. Тітушки були екіпіровані: щити, кийки і шоломи. За ними приїхала невеличка вантажівка, що комфортно доставила їм коктейлі Молотова.

Складно сказати, чому менти вирішили, що майданівці порозбігаються, коли з’явиться гоп-компанія, яка вчора добивала беззбройних людей.

— Я не промажу… — сказав стиха Італієць так, що це почув Заумний.

І почав лупити, не цілячись, по тітушні. Просто у натовп. До цього завзяті лави тітушок несподівано похитнулися, затупотіли на місці й раптом, дружно відштовхуючи одне одного, кинулись урозтіч… Італієць перезарядив обойму, але тітушки розбіглися. Відстань була надто велика як для СВД, щоб влучити ще в когось. Він глянув у бінокль на свою «роботу». Мусора відтягали кілька тіл у сторону, кілька поранених відповзали з місця, де щойно стояла їхня колона. Але було надто темно (не горіли ліхтарі), щоб розібрати, що там відбулося насправді. Тітушок ніхто не рахував. Ні під час боїв на Майдані, ні після. Вони прийшли з нізвідки й пішли в нікуди. Мусорам і риготні, котрі й привели їх у Київ, було на них наплювати.

* * *

Комендант Антимайдану Нарцис Зінченко біг з того страшного місця у перших рядах. Коли біля нього впали, мов підкошені, кілька вірних «соратників», він зрозумів, що його неперевершену красу, якою він обдаровував цей недосконалий світ, можуть так само розмазати по бруківці. А цього йому зовсім не хотілося… Тому він дризнув першим і біг так швидко, як не бігав ніколи. На ходу скинув важкий бронежилет, що вранці «соратники» зняли з якогось майданівця, шолом — він насувався на очі, викинув з-за пояса телескопічний кийок, шокер. А наостанок, озирнувшись, чи ніхто не дивиться, жбурнув у купу сміття автомат, виданий йому ще вчора вранці якимось незнайомим ментом… Слідом — автоматні магазини.

І побіг далі, не зупинявся. Спочатку в штанах було тепло та мокро, а тепер — холодно і незручно… Грубі кальсони між ногами скручувались у товсті рубці і починали натирати. В місцях, де натерло шкіру, почало пекти. І через це було ще прикріше та навіть соромно. А в принципі, й не соромно — головне, що сам живий.

Він біг і більше не хотів повертатися у цей довбаний антимайдан, на який він зробив ставку і тепер про це шкодував. Зрозуміло, що на партії регіонів і на його кар’єрі в цій партії можна поставити крапку. Але… він вже й так непогано заробив. Час було щось вирішувати зі своїм життям і починати його по-новому. Не в цій країні…

* * *

Італієць збирав свій нехитрий скарб — гвинтівку у чохол, набої і магазини — у наплічник, бінокль — туди ж. Присвітив ліхтариком і почав шукати на долівці гільзи: одна, друга… п’ята… восьма. Та враз з розгону відчинилися двері — на горище увірвалось яскраве світло з коридору, а з ним — троє здорованів з пістолетами у руках. Вони хвильку звикали до темряви, а потім один крикнув:

— Они здесь!

Заумний рефлексивно, наче робив це все життя, пересмикнув рукояткою одного пістолета затвор іншого, потім — навпаки і, виставивши руки зі зброєю вперед, як це бачив у кіно, заверещав:

— Хто такі?! Зброю на підлогу! Мордами в землю!

Та у відповідь окрик:

— Огонь! Это майдауны!

І відкрили вогонь, не цілячись, на голос.

Заумний навіть не встиг злякатися, натиснув на курки, б’ючи по силуетах. І рушив уперед. Це було як в комп’ютерній грі, як у Counter-Strike, тільки гірше, бо тут була якась не якісна анімація і павутиння лізло в очі. А ось противники — так само смикались і гепались на землю. Все. 16 патронів у мінусі. Але тут пістолети не перезаряджались одним кліком «мишки». Довелося це пригадати, витягти порожні магазини, вставити інші, спустити з таким приємним звуком скобу — затвори загнали набої в патронники. А він, наводячи дула на супротивників, котрі повалилися на купу, підійшов до них і розглянув на світло. За ним підскочив Італієць і дещо перелякано запитав:

— Де ти цьому навчився?! — і тут же став обшукувати цих типів…

Знову трофейні пістолети із запасом набоїв і знову посвідчення СБУ…

— Не повіриш, — відказав Заумний, до якого стало приходити усвідомлення того, що відбулося, — стріляв