Читати книгу - "Суспільно-політичні твори"

шкоду, чи й за право на землю, чи ґрунт. Хто не шануватиме свого власного суду, хто звернеться до власті, хто накличе на своїх людей правительствених посіпак, того треба бойкотувати, себто перервати з ним усякі зносини і робити йому шкоду. Хай ніхто до його ані заговорить, ані «здоров» скаже. Хай той зрадник буде нам зовсім чужий, хай тікає з нашої околиці, бо той чоловік гірший від злодія. А заразом з цим усім треба помалу готувати й добувати собі оружжя, ховаючи його від начальства до слушного часу. Силою шаблі та рушниці панують над нами начальство та пани. Отже, тільки шаблі та рушниці вони й бояться, тільки силу й шанують. За неслухнянство вони вбивають нас, маючи в руках оруж-жя. Треба проти сили вжити силу ж. Коли увесь нарід український зрозуміє се, коли по всій Україні зав’яжуться спілки та згромадження людей, коли в руках кожного українця буде шабля й рушниця, тоді ми скинемо навіки пано-вання чужинців, тоді нам не страшно цілого світу, бо нас 30 міліонів українців.

Потрібно тільки, щоб кожен українець пам’ятав, що він бореться за увесь нарід український, що навіть найменша його праця, зложена з працею других, зробить велику силу, але що ті тільки засоби суть добрі, які ведуть до здійснення «самостійної України». Ті ж способи, які до сього не йдуть, суть злі і мусять бути відкинені, як шкідливі для народної свободи й щастя.

Самостійна Україна. — 1905. — Ч. 1. — Вересень.

Уваги

В V-ій книжці «Літературно-наукового вісника» за сей рік з’явилася стаття д. Лозинського, присвячена критиці нашої партії. Ми так звикли до грубої, безпідставної лайки деяких наших доморослих політиків, які всюди і завжди, безпосередньо й «через пространство» ширять беззубу ненависть до УНП, що, попросту кажучи, ми не знаємо, як і дякувати д. Ло-зинському за його поважну статтю. Статті в «Ділі» та статті д. Лозинського — се зовсім новий серйозний жанр в політичній критиці, яка має служити правді і яку ми щиро вітаємо.

Сі уваги уважаємо обов’язком подати, бо вони доторкаються важних фактів.

Переслідуючи діла УНП, д. Лозинський каже, ніби наша партія поповнила динамітовий замах на пам’ятник Пушкіну у Харкові. Оголошуємо тут раз назавжди, що се неправда. Д. Лозинський не одвічальний за сю неправду, бо він подає джерело її. В ч. 265 «Діла» за 1904 рік дописувач з Києва каже, що се вчинила УНП і навіть цитує прокламацію, випущену з сієї нагоди. Та прокламація, підписана організацією «Оборона України», зовсім ані словом не згадує про УНП, і сього не міг не бачити дописувач «Діла», через те єсть він попросту безсовісний брехун, коли не провокатор, бо, очевидно, він мав у руках цитовану ним прокламацію. На щастя, ми не знаємо його імені, бо мусили б інакше подати його до публічної інфамії.

Але вернімось до речі. Д. Лозинський, подавши зміст видань УНП і зазначивши, що не все для нього вже ясне у програмі УНП, робить потім декілька своїх власних посилок і виводів та твердить, що ідеалом УНП є державна самостійна Україна в капіталістичнім устрої. Значну частину своєї статті присвячує він потім доказам, що такий ідеал зі становища соціального питання є антипоступовий, реакційний.

Може, й справді були якісь неясності в наших виданнях, хоч ми й хотіли говорити ясно, але д. Лозинський, на нашу думку, з більшим правом міг би прийти з наших публікацій до цілком противної думки. Ми зовсім годимось з д. Лозинським, що капіталістична самостійна Україна не була б ніяким поступом для українського народу, і раз назавжди заявляємо, що нашим ідеалом є соціалістичний лад, але зовсім не такий, як його собі уявляють панове з РУП або соціал-демократи з їх централістичною всеїдною державою. Може, вже се перше ч[исло] нашої часописі ближче пояснить наші думки, і в усякім разі наша часопись присвячена власне для тієї цілі.

На сьому ми могли би й закінчити наші уваги, але є дуже цікаві подробиці в аргументації д. Лозинського, на які хочемо відповісти. Як відомо, УНП уважає, що «соціальна справа незалежної нації — се її свята справа, соціальна справа поневоленої нації лежить в руках пануючої нації і то її пануючих клас». На думку д. Лозинського, УНП тут «зовсім розминається з правдою» (вислів, по правді кажучи, до ідеології не відповідний!). На жаль, д. Л[озин-ський] не дає в сій точці ніякої аргументації, а лиш висловлює свій страх, «чи не повстала би зараз коаліція всіх інших держав, аби покарати бунтівників і привернути повалений пролетаріатом якоїсь держави через соціальну революцію божий і людський порядок»? Се нас зовсім не лякає, як знов і не пересвідчує в тому, що соціальна справа єсть справою інтернаціональною, як не злякало се французів, в громадсько-політичної історії котрих, здається, добуває д. Лозинський свою гадку! Та же й під той час хіба не голосили (коли вже брати аналогії!) французи, що справа громадсько-політичної свободи є справою всесвітньою («права людини й громадянина» на тім повстали) і хіба не хотіли вони сього силоміць накинути іншим народам? А врешті, хіба Франція віддавна не користується політичною свободою, яка до Австрії дійшла тільки почасти, а Росія ще й досі перебуває у рабстві? Отже, можливо і цілком натурально, що одна країна, один нарід заведе вже соціалістичний лад, а інші ще переживатимуть капіталістичний, бо еволюція не всюди однакова, а соціальна революція не єсть справою одного вибуху.

З повним натиском через те ми й твердимо, що взагалі робітник пануючої нації краще живе, ніж поневоленої, і часто на кошт робітника поневоленої нації. Се не є наша фантазія, як сьміється д. Лозинський, а сумний факт. Щоб не ходити далеко за доказами, просимо розгорнути ту ж саму V кн. ЛНВ і перед статтею д. Л[озинського] знайти статтю д. Петрушевича: «Робітницькі організації в Англії». Стаття та кінчиться сими словами: «...англійський робітник має власну муровану хату на поверх, освітлену газом або електричним світлом, із водопроводом, диванами, порядними меблями і нерідко фортеп’яном, ... має щодня м’ясо і пиво, на неділю чвертку телятини, а на Різдво індика, ... може дати дітям солідну освіту і запевнити їм будуччи-ну». А в тій самій Англії робітник ірландець живе в хліві і не має навіть досить картоплі, щоб задовольнити голод!.. Ніколи не бачить м’яса!.. (O’Konnor: History at the Irich people.