Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

class="p1">Князеві раптом захотілося підрахувати, скільки часу він по-справжньому жив, але розум уже не міг впоратись з найпростішими арифметичними операціями: три місяці, три тижні, цілих шість місяців, шість на вісім, вісімдесят чотири… сорок вісім тисяч… квадратний корінь з вісімсот сорока тисяч. Він напружив усі свої сили. «Мені сімдесят три роки, але з них я жив, по-справжньому жив, усього два… щонайбільше три роки». А страждання, турботи, скільки тривали вони? Це вже неважко підрахувати — решту років, сімдесят.

Князь відчув, що його вже ніхто не тримає за руки. Танкред швидко підвівся й вибіг з кімнати… Бурхливий потік нараз перетворився на спінений, несамовитий океан…

Він, мабуть, знепритомнів був на якусь мить, бо раптом відчув, що лежить на ліжку. Хтось мацав його пульс; безжальне проміння сонця, відбиваючись од моря, вривалося крізь вікна і засліплювало його. В кімнаті чувся приглушений свист — то було його передсмертне хрипіння, але князь цього не знав. Навколо зібралась юрма незнайомих йому людей, які пильно дивились на нього переляканими очима. Поступово він упізнав їх: Танкред, Кончетта, Анджеліка, Франческо-Паоло, Кароліна, Фабріцієтто. Потім він упізнав також доктора Каталіотті, який тримав його зап’ястя, і спробував посміхнутись до нього на привітання, але цього ніхто не помітив. Усі плакали, крім Кончетти. Танкред раз у раз повторював: «Дядечку, любий дядечку!»

Раптом серед тих, що стояли біля нього, з’явилась юна струнка незнайомка в коричневому дорожньому костюмі, з широким турнюром і в солом’яному капелюшку з цяткованою вуалькою, яка не могла сховати її вродливого лукавого обличчя. Попросивши пробачення, вона просунула руку в лайковій рукавичці поміж тих, що плакали, і, розштовхуючи їх, повільно наближалася до нього. То була вона, істота, якої він завжди прагнув, — вона прийшла за ним. Як дивно, що вона, така юна, хоче віддатись йому. Адже поїзд ось-ось відійде. Наблизивши своє свіже личко до його обличчя, вона підняла вуальку. Цнотлива, але готова належати йому, вона в цю мить здавалась вродливішою, ніж навіть тоді, коли посміхалась до нього із зоряних просторів… Гуркіт раптом вщух.

Розділ восьмий

Візит генерального вікарія. Картини та реліквії. Кімната Кончетти. Візит Анджеліки та сенатора Тассоні. Кардинал і втрата реліквій. Кінець.

Травень, 1910

Той, хто приходив з візитом до літніх синьйорин Саліна, майже завжди міг побачити один або кілька капелюхів священиків на кріслах у передпокої. Синьйорин було три, таємна боротьба за гегемонію в домі протиставляла їх одну одній, і кожна з них, натура по-своєму незалежна, бажала мати приватного сповідника. Як це водилося 1910 року, сповідатися можна було вдома, і сумління грішниць вимагало, щоб сповіді повторювались часто. До чоти сповідників слід було додати ще й капелана, який щоранку приходив правити утреню в приватній капличці, єзуїта, що взяв на себе загальну духовну опіку над домом, і священиків та ченців, які навідувались збирати пожертвування на ту чи іншу парафію, на те чи інше Боже діло. Снування церковників не припинялось ні на мить: передпокій вілли Саліна іноді скидався на одну з тих римських крамниць біля площі Мінерви, де виставлено всі церковницькі головні убори, які тільки можна собі уявити, — від вогняно-червоних шапочок для кардиналів до вугільно-чорних капелюхів для сільських священиків.

Цього травневого дня 1910 року кількість капелюхів була просто-таки безпрецедентною. На окремому стільці лежала велика фіолетова шапка з тонкого кастору та шовкова рукавичка такого ж кольору, видаючи присутність генерального вікарія палермської єпархії; чорний капелюх з лискучого ворсистого плюшу, облямований тоненьким малиновим шнурком, свідчив про те, що монсеньйор прибув у супроводі свого секретаря; два темні крислаті фетрові капелюхи скромно сповіщали про присутність священиків-єзуїтів. А на невеличкому стільці в самому кутку причаївся капелюх салінівського капелана, немов так само завинив, як і його хазяїн.

Церковники зібралися до вілли Саліна з вельми поважного приводу. Відповідно до папських настанов, кардинал почав обстеження приватних каплиць на Сицилії, щоб перевірити компетентність осіб, які чинили в них відправи, упевнитись, що обстанова та ритуал не суперечать церковним канонам, і, нарешті, встановити автентичність реліквій, яким там поклонялись. Каплиця синьйорин Саліна була найвідомішою в місті, і тому його превелебність вирішив відвідати її в першу чергу. Генеральний вікарій прибув до вілли спеціально для того, щоб напередодні візиту кардинала самому оглянути каплицю і попередити господинь. Прикрі поговори, які невідомо хто розпускав, дійшли навіть до його превелебності. Звичайно, вони стосувались цієї знаменитої каплички, а не самих княжен та їхнього права влаштовувати релігійні відправи вдома, — це не викликало жодних заперечень. Не підлягали сумнівам також тривалість і частота відправ; з цього приводу не було закидів, якщо не зважати на крайню відразу — зрештою, зрозумілу — з якою ставилися синьйорини Саліна до присутності сторонніх осіб на їхніх молитвах. Увагу кардинала привернув один образ, перед яким молились у віллі, та численні реліквії, виставлені в каплиці: щодо їхньої автентичності ходили вельми тривожні чутки, тому її слід було перевірити. Капелана, чоловіка досить освіченого, з хорошими перспективами, було викликано в єпархію, де йому, як то кажуть, добряче намилили тонзуру за те, що він не розкрив очей літнім синьйоринам.

Усі зібралися в головному салоні вілли, оздобленому славетними настельними фресками та шовковими шпалерами, де мавпи передражнювали папуг. На придбаному тридцять років тому, оббитому яскравим синім сукном з червоними смугами дивані, який сильно дисонував з бляклими кольорами фресок і шпалер, по ліву руку од вікарія, сиділа синьйорина Кончетта. З обох боків од них у двох кріслах вмостилися синьйорина Кароліна та один з єзуїтів, отець Корті. Синьйорина Катерина, у якої були паралізовані ноги, сиділа в кріслі на коліщатах; решта церковників розмістились на кріслах, оббитих шовком у тон зі шпалерами, які тоді всім здавалися далеко не такими цінними, як ці крісла, предмет заздрощів усіх знайомих.

Усім трьом сестрам уже перевалило за сімдесят, і хоч Кончетта не була найстаршою з них, боротьба за верховенство, про яку було згадано вище, закінчилася поразкою сестер, тому ніхто б і не подумав заперечувати її роль повновладної господині в домі. Її зовнішність ще зберігала сліди колишньої вроди: огрядна й імпозантна в строгій чорній муаровій сукні, вона зачісувала своє густе сиве волосся так, що залишалося відкритим високе чисте чоло; ця зачіска, холодні зневажливі очі та гнівна зморшка на переніссі надавали їй владного, навіть урочистого вигляду. Її небіж, побачивши якось у книзі портрет знаменитої російської цариці, почав величати тітку «Катериною Великою». Можливо, хлопець не наважився б називати так свою доброчесну родичку, якби краще був обізнаний з російською історією.