Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Моя рука сама потягнулася до зброї. Пальці перебирали порох і перевіряли заряд, але насправді я дивився не на зброю, а на своїх товаришів. Їхні очі були наповнені тривогою і неприхованою підозрою. Вони мовчазно очікували, що я зроблю далі. Ця тиша тиснула на мене. Щось у їхніх поглядах було не так. Занадто багато недомовленостей. Занадто мало довіри.

——— Відкрити мапу! — сказав я голосно, намагаючись відволіктись.

Та нічого не сталося. Це почало дратувати. Моє серце раптом забилося швидше. Пульс пришвидшився. Піт холодними краплями збіг по спині. Та скільки б я не повторював команду, нічого не змінювалося.

——— Код 352, чорт забирай! — викрикнув я, втрачаючи терпіння.

І раптом мапа все ж з'явилася. Великий прозорий екран розгорнувся переді мною, повиснувши у повітрі. Він показував наші координати на знайомій місцевості. Я мимоволі зітхнув з полегшенням. Напруга почала трохи спадати. Нарешті, хоч якась частина цієї реальності ще слухається мене...

——— Ну, хоча б чіти працюють, — сказав я тихо, ледь помітно посміхаючись. — Чи надовго тільки?

Мапа світилася переді мною. Я водив пальцем по її поверхні, прокручуючи і збільшуючи різні області. Мій погляд блукав у пошуках чогось нового — можливо, печера, якої раніше не було на карті, або ліс, що раптом змінив своє розташування. Або, можливо, якесь нове болото, яке могло приховувати сліди мавки?

Однак, чим довше я дивився на мапу, тим сильніше зростало внутрішнє відчуття тривоги. Ніби щось десь не вкладалося. І я не міг зрозуміти, що саме.

Несподівано я почув кроки. Спершу тихі й ледь помітні, але вони швидко наближалися, стаючи все більш чіткими і загрозливими. Хтось навмисно підкрадався. Я завмер, відчувши, як на потилиці виступив холодний піт. Серце шалено застрибало у грудях.

Раптом почулося якесь дивне клацання біля вуха. Потім пролунав голос Санні:

——— Твоє ім'я.

——— Санні, друже, — вимовив я, намагаючись дихати рівніше. — Ти ж маєш знати моє ім'я. В тебе є доступ до всіх моїх пристроїв. То навіщо ці безглузді питання?

Я повільно почав повертати голову, щоб зустрітися з його поглядом. Але раптово відчув потужний удар по голові. Біль прошив мене, мов лезо. Світ почав тьмяніти... Я втратив контроль над тілом, і все навколо затягла темрява...

Коли розплющив очі, на мить подумав, що, можливо, краще було б залишитися там і надалі. Мої руки й ноги були міцно зв'язані. Мотузки болісно врізалися в шкіру, не залишаючи можливості хоч якось поворухнутися. 

Я почав озиратися навколо. На підлозі лежали мої пети — Бір, Фіра, Скай, Ланселот. Всі вони були без свідомості і лише слабке дихання свідчило про те, що вони ще живі. Але це не приносило жодного заспокоєння. Я продовжив вивчати храм і мій погляд на мить застиг Ніці. Вона стояла біля вікна. Її обличчя було блідим, а очі — переляканими. Вона мовчала. Здавалося, що кожен звук, кожне моє слово лякало її.

Проте Санні сидів доволі спокійно, прямо навпроти мене. Він нервово хрустів пальцями, хоча його рухи були автоматичними і позбавленими життя. Та все ж він намагався поводитися, як людина. Тільки його погляд був сповнений такої загрози, що я на мить завмер. 

——— Отже, ти все ж потрапив до гри, Богдане, — сказав Санні, закинувши ногу на ногу.

——— Я ж просив тебе не називати мене цим ім'ям, — я намагався посміхнутися, але відчув, як піт почав виступати на моєму лобі. — Мене звати В'ячеслав.

Тоді Санні лише злегка підняв брову і поклав руки на одне коліно. Його погляд був холодним і пронизливим. Він вивчав мене.

——— От тільки В'ячеслав не знає жодної пісні Enleo, — промовив він, спостерігаючи за моєю реакцією. 

Темп його голосу став повільним. Кожне слово лунало в голові відлунням. Він наче насолоджувався кожним моментом, коли його слова зачіпали мене за живе. 

——— І що таке «чіти», Вʼячеслав також гадки не має.

На мить він замовк. Його очі не відривалися від мене, ніби він чекав, коли я нарешті зламаюся. Його слова наче стисли мене міцною рукою. У грудях зʼявився тягар, від якого дихання стало рваним, хаотичним. Я відчув, як кожен вдих ставав важким і болісним.

І тоді він додав:

——— То що ти зробив зі своїм тілом, Богдане?

Мене наче пронзило чимось гострим. Усе моє єство заклякло. Ноги заніміли. Серце пропустило удар, але на цей раз від страху. Страху того, що Санні був ближче до правди, ніж я готовий був зізнатися навіть собі. Це ім'я, яке він вимовив... Я ненавидів його…

——— Я — не Богдан! — закричав я розлючено.

Мої слова виривалися з гортані, немов крики пораненого звіра. Я відчував, як гнів підіймався в мені, змішуючись з болем. 

——— Я лише його ігровий персонаж, який проходить чергову подію гри, щоб отримати ще одного сильного пета в свою колекцію!

Моя лють вибухнула з такою силою, що слова виривалися самі собою. Я не думав про те, що говорю. Просто хотів захистити себе. Захистити свою правду, своє місце в цьому світі. Але водночас цей крик видавав мій відчай, мій страх, що, можливо, я і сам не вірю до кінця в те, що говорю.

——— Колекцію? — раптом саркастично примружився Санні.

Його очі загорілися якимось підозрілим блиском, який ще більше змушував мене почуватися безпорадним.

——— Слово «колекція» В'ячеслав ніколи б не використав. Він погано орієнтувався в цих термінах і лише нещодавно почав нормально віддавати накази.

Його слова різали мене, немов ножі. Я замовк, намагаючись знайти відповідь, яка б змусила його повірити мені. Але в голові була пустка. 

Несподівано голос Ніки прорізав тишу:

——— Може, він все ж каже правду? Навряд чи переміститися в гру взагалі можливо. Тут має бути якесь інше пояснення.

Вона підійшла ближче і подивилась на мене з такою надією, що мені стало не по собі. Я не хотів, щоб вона жаліла мене. Я вже втомився від того, що виглядав постійно слабаком в її очах. Та й вона сама казала, що не хоче більше бачити мене. Тоді чому вона все ще тут?