Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

— Отже, хочеш сказати, ти агент?

— Так, — підтвердив він. — Як і ти.

— Як і я. — Вона дивно крекнула, немовби хотіла показати цим звуком, що сміється. — Чорт забирай, Мартіне, не це я планувала почути від тебе.

— Мені прикро, що так сталося. Особливо, стосовно… е-е… нас з тобою у вирі подій.

— І не кажи. Мені тепер ще гірше, — тремтячим голосом відповіла вона. — І більше нічого?

— Більше нічого? Це все, про що я змовчав, чесно.

По довгій паузі Рейчел спитала:

— Гаразд. То це все тільки через професійні причини?

— Так, — кивнув він і поглянув на неї. — Я не люблю брехати. І я тобі не брехав, нічого не приховував, коли йшлося про все інше. Чесне слово.

— А, ну, добре.

Вона глибоко зітхнула і втомлено посміхнулась із виразом, що водночас свідчив про її радість і відчуття полегшення.

— Ятрило, правда? — спитав її Мартін.

— Ну, можна сказати і так, — іронічно гмикнула вона.

— Кгхм, — він простягнув їй руку. — Мені шкода. От повір.

— Я пробачаю тебе, — Рейчел коротко потисла йому руку і швидко відпустила. — За однієї умови. — Тепер ти мені розкажеш, що для нас задумав Есхатон?

Мартін зітхнув.

— Так. Усе, що в межах моєї компетенції. Та мушу застерегти. Все погано. Якщо нам не вдасться покинути борт корабля до моменту його прибуття, то, найпевніше, ми загинемо…

Подорож у часі розгойдує історію.

Історія — це дитя випадковостей; і дуже багато подій повністю залежить від непорозумінь, які стають критичними, або скороминущих зустрічей, так що навіть апокрифічне крило метелика спроможне вмить зчинити бурю. Варто було комусь невірно витлумачити однісіньку телеграму в червні 1917 року, і революція більшовиків стала реальністю; однісінький шпигун у 1958 році зміг на десятиліття подовжити Холодну війну. А от не сталося би цих двох подій, чи виник би взагалі Есхатон або щось подібне до нього?

Звичайно, у всесвіті, де можлива подорож у часі, сама історія нестабільна, і баланс можна відновити лише за умови, коли диявольський механізм сам себе викреслить із картини світу. От тільки це слабка розрада для трильйонів істот, що безмовно припинять існувати внаслідок повномасштабної бурі в часі.

Тож не дивно, що, з’явившись у такому всесвіті, будь-яка розумна істота прагнутиме скористатись замкнутою часоподібною кривою, аби запобігти власному вимиранню. І якщо подорож із надсвітловою швидкістю можлива, то згідно з теорією загальної відносності, вона за своїми характеристиками стає невіддільна від подорожі в часі; і ця їхня подібність удоступнює засоби тотального знищення. В дрібних масштабах малі тупі організації, як-от Нова Республіка, намагаються завдяки ним здобути перевагу над конкурентами й сучасниками. А в глобальних — неосяжні холоднокровні інтелекти прагнуть стабілізувати власний всесвіт у найбільш прийнятній для себе формі. І їхнє втручання може бути простим, наприклад, перешкодити конкуренту стерти їх із історичної хроніки, а може бути складним — скажімо, зманіпулювати ранніми епохами одразу по Великому вибуху, іще до розпаду Гіґґсового поля на окремі фундаментальні взаємодії, що тримають укупі наш Всесвіт, і просто забезпечити таке необхідне для підтримки життя співвідношення фізичних констант.

Наш усесвіт не єдиний; ба більше — не єдиний, де існує життя. Як і живі організми, в своєму існуванні всесвіти балансують на межі хаосу, малесенькі бульбашки згорнутого прачасу, що відлущуються та надуваються, охолоджуючись при цьому й розширюючись, одразу народжуючи інші бульбашки стисненого простору-часу; гіперпросторовий кристалічний сад, повний дивовижних дерев, що плодоносять іще дивнішими фруктами.

От тільки інші всесвіти нам фактично не потрібні. Надто багато змінних величин. І з початком охолодження первинного сплеску енергії, який сигналізує про народження всесвіту, припливне поле, яке розганяло первинний вибух, втрачає силу й розпадається на складну мішанку інших сил. Константи, які визначають їхню відносну потужність, задано випадково, рандомно. Існують усесвіти лише з двома фундаментальними взаємодіями. А існують — із тисячами. (В нашому їх п’ять.) Існують усе­світи, де електрони масивні: і ядерний синтез там настільки простий, що їх зореутворення скінчилось менше ніж за мільйон років після Великого вибуху. Хімія там ускладнена, і задовго до появи можливості зародитись тамтешньому життю такі всесвіти стоять порожні, як не рахувати пульсари, які швидко охороняють, і чорні діри — уламки світобудови, що зустріла передчасний кінець.

Існують усесвіти, де фотони мають масу, й інші — де маси, наявної у всесвіті, замало для того, щоб вона змогла колапсувати наприкінці часів. Достоту є безліч усесвітів, де життя узагалі немає. Трохи менша безліч усесвітів, ймовірно здатних підтримувати життя, і в деяких навіть розвивається розумне життя. Та нічого докладнішого про них ми, мабуть, ніколи не знатимемо. Подорож між усесвітами фактично не можлива. Речовини, що існують в одному, можуть бути нестабільними в іншому. Так що ув’язнені у власнім акваріумі, ми дрейфуємо цим кришталевим садом усесвітів, і наші рідні інтелекти-сусіди, створіння, подібні Есхатону, роблять усе від них залежне, аби вберегти дурніших однокамерників від того, щоби зсередини розбити скляні стінки своєї тюрми.

Вісімнадцять років тому чоловік у сірому костюмі довго це пояснював Мартінові:

— Есхатон дуже сильно зацікавлений у тому, щоб зберегти цілісність світової лінії, — розповідав він. — Це й ваша особиста зацікавленість також. Як тільки люди починають лізти до не кінця їм зрозумілих каузальних парадоксів, маємо справжній букет смертоносних побічних ефектів. І сам Есхатон