Читати книгу - "Кришталевий черевичок. Якщо фея не прийде, Вікторія Ковзун"

– Хіба я міг поступити інакше?! – вигукнув Гільберт.

– От, міг би й не вести їх прямо на нас!

Зважаючи на обставини, я відчула бажання здійснити терміновий «виліт з приміщення».

– Та чекай, – спинив мене чоловік. – Вибач! Не хотів здатись гіршим від тих нечестивців, але ми тут тільки обжились – і знову переїжджати доведеться. Тільки вчора через таку необережність вирізали цілий загін… – я здригнулась. – А так, то ми завжди раді прихистити знедолених чи прийняти до лав новобранця.

– Тобто, новобранка в них не входить, тому розвертається і йде? – закліпала я.

– Марко Клин, – чоловік пропустив моє запитання повз вуха та подав мені руку.

– Ізабель.

– Ріко Хуртовина, – відрекомендувався другий чоловік і також простягнув мені руку. – А це Меріен, – вказав на жіночку в фартусі, – найкраща господиня серед усіх мені відомих!

– Підлабузнюєшся? – з лукавинкою запитала та. – Не старайся, голубе! То марна справа: все одно на обід отримаєш стільки ж, як і всі!

– Ай, Меріен! Яка ж ти буркотлива! – кинув Хуртовина.

Та вона не звернула на це жодної уваги, бо встигла перемкнутися на мене.

– З тобою все добре, бідолашко? Ті зарізяки тебе не скалічили? Не поранили? Не зачепили? – налетіла, як квочка, і взялась оглядати на предмет найменшої подряпинки.

– Та ні, все гаразд, – я витріщалась на її маніпуляції. – Тільки буцефальчику моєму дісталося…

– К-кінь видужає, – уїдливо вставив Вишка.

– До речі, а що в тебе за бойове поранення? – весело поцікавився Хуртовина. – Відбивав прекрасну гостю у цілого табуна диких жеребців?

Гільберт зиркнув похмуро. Меріен перевірила мене на подряпини та приступила до наступного пункту:

– Признавайся: голодна? Та що тут питати – і так видно, що кістки просвічують! Сідай, приєднуйся до нас, ми якраз обідатимемо, – заявила вона.

– Дя-я-якую… – протягнула я, здивовано виглядаючи просвічені кістки.

Враз хатина сповнилась запашними ароматами, і припрошувати мене не довелось. Розкішним обід було не назвати – каша, зелень, м’ясо – але страви зникнули зі стола так швидко, що сумніватися в кулінарних навичках господині дорівнювало б найтяжчому зі злочинів.

Коли ж несамовитий перестук вилок припинився, Марко Клин спрямував на мене важкий погляд:

– То звідки ти, кажеш?

– З Кеталю, – відповіла трохи невпевнено.

– А сюди чого понесло?

– Рідних шукаю.

– Даремно, – пирхнув чоловік. – Бачить Альтарр, рідні тут тільки губляться, а не знаходяться!

Я напружилась. Меріен шепнула мені на вухо:

– Ти не думай на нього погано… це після вчорашньої трагедії він сам не свій.

«Ага, – подумала я. – Свій чи не свій, а щось у мене пригасло бажання похвалитися знаменитим корінням… Зовсім розучилась людям довіряти!»

– А бестії Сандоваль чим допекла? – поцікавився Хуртовина.

– Народилась і вижила! – урочисто проголосив Гільберт Вишка.

– Знайома проблема, щоб тій Егліррі, – криво посміхнувся Клин. – То що плануєш робити далі? – і почала я вже складати горду промову, але відповіді він не чекав: – Хай там як, а ми раді тебе прихистити. Та й це не стільки жест допомоги, прости Дейрілль… Нам зараз кожен на рахунку, розумієш?

– Еге ж, – продовжив Хуртовина. – Війна іде, сили меншають, гарні хлопці кладуть головами… Та бестія нікого не милує, Дайнерілл їй під причал: ні жінок, ні дітей… Нам ніколи не завадять зайві руки.

– Ну, і оскільки Вишка точно не додумався зав’язати тобі очі, то в тебе й вибору нема, – небезпечно вишкірився Клин, – все одно з нами залишишся!

– Що-о?! – ледь не впала я.

Хатина несподівано повужчала, в очі впали ножі, шаблі та грубі мотузки, а той його хижий погляд прикував до місця, пронизав до кісток, до мурашок по шкірі, до холодку по спині…

– Марко! – гримнула Меріен. – Май совість, Дейрілль тебе напоум!

– Та добре, добре, – неочікувано добродушно розсміявся Клин, а хижість та похмурість розвіялись, як дим. – Ти вже вибач, я ще зі вчора такий нестерпний. Ніяк відійти не можу, то хоч нерви, думаю, відведу…

– Ага, – ледве видавила я, бо від його оскалу вже дійсно думала, що вони мене тут скрутять і пов’яжуть, щоб втекти не змогла і ворогу координат не здала…

«Ляклива сильно стала», – зітхнула приречено.

– А як компенсацію, готовий відповісти на будь-яке твоє запитання, – відкрито посміхнувся Клин.

Я уривчасто вдихнула: ось він, мій шанс запитати про батьків. Та чи використаю я його? Чи промовчу про найважливіше, тільки щоб не зрадити обережності?

«Промовчу», – стало ясно, коли язик все вирішив за мене:

– Чому у вас сови вдень пугукають?

– Пф, сови! – реготнули хлопці.