Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Едіт уже майже вийшла, однак повернулася, глянула на Дейча благально.

— Я 6 хотіла передати батькам листа… До Австрії…

Він підняв на неї погляд, у якому читалося відверте розчарування.

— Ну, добре, хоч сказала… — гмикнув він. — Ти ж усвідомлюєш усю небезпеку такого листування?

— Звісно… — Едіт кивнула. — Тому й запитую, як то можна зробити, щоб не наражати на безпеку себе і справу…

— Справу! — багатозначно підняв угору вказівний палець Дейч. — А потім себе, — додав за мить. — Таким є правильний порядок речей, Едіт Тюдор-Харт.

Хвиля обурення накрила Едіт з головою.

— Так, — кивнула Дейчу. — Щоб не наражати на небезпеку справу і себе… — повторила луною. — Але чому б тобі не розпочати це усвідомлення із себе самого, Арнольде? У твоєї дружини стався черговий викидень і ти поводишся, мов істеричка, а мене повчаєш, наче школярку! Чому 6 тобі просто не вислухати мене? Адже я навіщось прийшла, намотавши перед тим чималі кола по Лондону? Адже я по-людськи звернулася до тебе з такою дрібницею — переправити листа батькам. Чому б тобі, Арнольде, просто не вислухати мене? Просто не допомогти мені?

Дейч якусь мить дивився на неї поверх окулярів. У погляді — порожнеча і цілковита байдужість.

— Та чхати насправді ти хотіла на справу! — проказав раптом. — Усе тобі фіглі-міглі в голові…

Його голос став різким, як у прокурора, що звинувачував підозрюваного у скоєному злочині.

— Де плідна робота? Чим ти пишаєшся? Кількома завербованими агентами? Де справжня робота, Едіт? За що тільки ми тобі платимо? Навіщо утримуємо?

Вона зблідла… відчула, як задрижали руки і губи.

— Тобто… «ми тобі платимо»? Що означає «де плідна робота»? — невпевнено повторила Едіт. — Хіба я не показую результати?

— Мало, — відрізав він. — Мало, неефективно, абиякі… Ви граєтеся у агентку, але не є такою, місіс Тюдор-Харт! Нам потрібні серйозні люди, серйозні агенти! Нам потрібно пробратися до британського уряду, в лоно британських спецслужб… Що можуть ваші кандидати, окрім збору дрібної інформації, яку ми й самі можемо відфільтрувати зі звичайних щоденних газет та міських чуток?

Едіт Тюдор-Харт уже тіпало.

— Вибач… Я роблю усе, що можу. Якщо ти працюєш краще за мене, то навчи мене. Покажи — як.

— Будеш мені ще пащекувати? Працюй якісніше! — гаркнув до неї Дейч. — Працюй старанніше! Значить, не в тих колах обертаєшся, значить, не тих людей знаходиш! Значить, не там шукаєш! Рухай не тільки своєю дупою, Тюдор-Харт… Рухай ще й мізками. Інакше ми скасуємо твоє утримання, і повір — у нас знайдеться спосіб прикрити твій бізнес і розірвати твій шлюб із містером Тюдором-Хартом…

«Ми платимо», «ми скасуємо», «ми…»

— Чи не забагато «ми», Арнольде? — проказала вона. Глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. — Таке враження, що ти утримуєш мене з власної кишені. Як мені розуміти твої слова? Ви мені погрожуєте, містере Дейч? — промовила вона тихо. — За що?

— Ні, — відрубав той. — Я попереджаю, що нам потрібна якісна робота. І відповідні результати.

— Зрозуміло…

Едіт відчувала себе геть розчавленою.

Самодур!

Вона знала, що працює добре, знала, що люди, яких вдалося завербувати — вельми корисні для справи… її хвалили за вигадливість, кмітливість. Чому ж цей ідіот так поводиться з нею, наче вона — непотріб? Погрожує, брудно шантажує?

— Ну, добре… — примирливо проказала вона. — Зрозуміло, Арнольде. Я виправлюся. Результати будуть.

— У тебе десять хвилин, щоб написати листа рідним, — раптом сказав він абсолютно спокійно, наче за мить до цього не вичитував її, як архієпископ послушницю.

Едіт жадібно ковтнула повітря.

— Правда?

— Так… — промовив Дейч своїм сьогоднішнім безбарвним голосом. — Сідай ось тут, до столу, пиши. Час пішов.

Козел! Придурок! Грубіян! Ідіот! Самодур!

У голові Едіт замість гладеньких рядків листа крутилися саме ці епітети на адресу Дейча. Та вона врешті-решт опанувала себе і змусила думки повернутися у спокійне русло.

Схилилася над аркушем паперу, який простягнув їй Дейч.

«Дорогі мамо і тату!

У мене все пречудово! Я шанована дружина мого чоловіка — так-так, я вийшла заміж, пробачте, що без вашого благословення! Але ж ви б ніколи не стали на заваді мого щастя, чи не так? До того ж я відкрила власну успішну справу, займаюся фотографією, як завжди і мріяла. Через це не можу покинути усе в будь-який час і приїхати до вас. Однак маю надію, що у найближчому майбутньому ми побачимося усі разом. Безперечно, так і буде!

Листа передаю добрим знайомим, так швидше і надійніше.

Не тривожтеся за мене. У мене справді усе добре!

Чого і вам бажаю!

До побачення! Ваша Едіт».

— Ну, досить, досить… — озвався Дейч. — Досить тих рожевих шмарклів. Час вийшов.

Едіт простягнула Дейчу аркуш, він пробіг написане поглядом.

— Молодець, — кивнув ствердно, замальовуючи у листі фразу «займаюся фотографією, як завжди і мріяла». — А оце зайве. Жодного натяку, жодної підказки щодо місця проживання, роду своїх занять… Допоки ми не вигадаємо для тебе щось підходяще.

— Я хотіла б їх побачити… Батьків… — мовила Едіт несміливо.

— От тому і треба мати досконалу версію про те, хто ти і чому так довго не озивалася. В Австрії дуже непевна ситуація. Подякуй, що взагалі дозволяю тобі написати листа…

— Хто його передасть?

— Не важливо, — гаркнув Дейч, згортаючи аркуш удвоє, потім учетверо і ховаючи до конверта, який дістав із шухляди столу. — Будь певна, передадуть. Вільна.

Едіт скреготнула зубами.

З яким задоволенням вона 6 зацідила цьому самозакоханому ідіоту в пику!

Однак робити нічого… Вільна. Значить, може йти. Повіривши Дейчу на слово, що її цидулка без змісту — оці кілька банальних фраз — таки дістанеться Австрії, потрапить у руки її батьків, бодай заспокоїть їх і втішить. Бо ж того вечора, покидаючи своє помешкання у Відні, вона не встигла навіть прощальної записки залишити….

Дейч якось казав, що батьки в курсі — з нею, мовляв, усе добре… Якщо не бреше, то справді добре.

Едіт Тюдор-Харт уже крутнула ручку, аби прочинити двері і вийти, як ледве носом не запорола у чиїсь міцні широкі груди, зіткнувшись на порозі з новим відвідувачем Дейча.

Підвела погляд і застигла від несподіванки. Відчула, як спазм перехоплює горло, і навіть подих не може вирватися з нього, не те що вигук здивування.

Відчула, як міцні руки незнайомця буквально відсувають її з дороги. Трохи брутально, але обережно. Мить… і вона вже за дверима. То вона сама зробила крок чи той чоловік її просто витурив із кабінету Дейча?

Едіт неймовірним зусиллям волі опанувала себе. Чи не забагато для одного дня?

Господи… цей чоловік, що зайшов до Дейча… Цей кремезний, високий,