Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

день народження: батько присів навпочіпки і радісно замахав до неї, а вона усміхнулася, відірвалася від мене і пішла до нього непевним кроком, простягнувши ручки й розтуливши вуста, немов нарешті дісталася до щасливого фінішу цілого року плачу. Відтоді вночі вона міцно спала, і я теж. Мала дедалі більше часу проводила з Клелією, мої тривоги розвіялись, і в мене з’явилось трохи часу для себе. Але я виявила, що мені не хочеться займатися чимось, що вимагає серйозної праці. Як після довгої хвороби, я прагнула тільки бути на свіжому повітрі, тішитися сонцем і барвами, гуляти людними вулицями, роздивлятися вітрини. А оскільки в мене було чимало своїх грошей, у той час я купувала одяг для себе, для доньки і для П’єтро, напхала дім меблями і всякими абищицями, кидала грішми направо і наліво, як ніколи досі. Я відчувала потребу бути красивою, зустрічатися з цікавими людьми, розмовляти, але заприязнитися з кимось мені не вдалося, а П’єтро рідко приводив додому гостей.

Я намагалася поступово повернутися до того повного морального задоволення життям, яким я жила аж до минулого року, і лише потім усвідомила, що телефон дзвонить дедалі рідше і майже ніколи до нього не просять мене. Спогад про мій роман блякнув, а разом з ним згасала цікавість до мене самої. Після періоду ейфорії настала фаза, коли я, стурбована, а іноді й пригнічена, питала себе, що робити. Я знову почала читати сучасну літературу, часто соромлячись свого роману, який порівняно з іншими здавався поверховим і дуже традиційним. Я забракувала нотатки для нової книжки, бо в них було лиш повторення попередньої, і намагалася обміркувати глибші історії, які б містили всю буремність нашого часу.

Я знову кілька разів несміливо зателефонувала в «Уніту» й спробувала писати статті, але невдовзі переконалася, що мої тексти редакції більше не подобаються. Я втратила свої позиції, у мене було замало інформації, я не мала часу кудись ходити, щоб на власні очі бачити конкретні ситуації й описувати їх, я елегантно складала докупи досконалі абстрактні фрази, щоб повідомити невідомо кому, і саме на сторінках тієї газети, про свою підтримку жорсткої критики політики комуністичної партії та профспілок. Нині мені складно було пояснити, чому мені так хотілося писати все це, а точніше – чому мене дедалі більше приваблювали крайні позиції, адже від природи я була людиною лагідною і до того ж дуже мало брала участь у політичному житті міста. Можливо, причиною була моя невпевненість. А може, то через недовіру до будь-якої форми посередництва, яке з раннього дитинства в мене асоціювалося з оборудками батька, який спритно використовував для власної користі неефективність роботи мерії. Або ж тому, що я добре знала, що таке злидні, і відчувала обов’язок ніколи цього не забувати, тож прагнула бути на боці тих, хто там залишився і бореться за те, щоб усе це зруйнувати. А може, тому, що мене не цікавила політика дріб’язкових вимог і поступок, хоч про неї я колись писала; мені хотілося, щоб сталося щось велике – я й раніше, і тепер часто вживала цю фразу – і щоб я могла це пережити й розповісти. А може – і мені важко було це визнати – моїм взірцем залишалася Ліла з її впертою нерозсудливістю, яка не приймала половинчастих рішень, адже попри мою віддаленість у всіх сенсах від неї я все одно хотіла говорити й робити те, що, на мою думку, могла б сказати і зробити вона, якби мала мої ресурси, якби не ув’язнила сама себе в нашому районі.

Я перестала купувати «Уніту», почала читати «Лотта Контінуа» та «Іль Маніфесто». У цій останній газеті, як я з’ясувала, іноді з’являвся підпис Ніно. Як добре були написані його тексти, з якою переконливою логікою він формулював свої думки! Я також відчувала потребу замкнутися у вервечці вправно сформульованих загальних тверджень, які б перешкодили мені й далі відхилятися від обраного курсу – так бувало і в юності під час наших з ним розмов. У мене визріло остаточне переконання, що в моїх думках про нього більше нема ані жадання, ані навіть кохання. Він немов став для мене джерелом гіркоти, образом того, чим я можу не стати, хоч маю для цього всі можливості. Ми обоє народилися в тому самому середовищі, обоє показово його покинули. То чому ж я скочуюся в цю сірість? Причиною є одруження? Материнство і Деде? Бо я жінка, бо мушу дбати про дім і родину, витирати лайно і міняти пелюшки? Щоразу, коли я натрапляла на статтю Ніно, яка здавалася мені добре написаною, у мене погіршувався настрій. І страждав від цього П’єтро, який фактично був єдиним моїм співрозмовником. Я накидалася на нього, звинувачувала в тому, що він залишив мене напризволяще в найжахливіший період мого життя, що дбає тільки про свою кар’єру, а про мене забув. Наші стосунки – хоч мене це лякало і я відмовлялася визнавати – справді дедалі більше псувалися. Я розуміла, що його гнітять неприємності на роботі, але все одно мені несила було його виправдовувати, навпаки, я критикувала його, і часто з тих політичних позицій, які не надто відрізнялися від позицій студентів, що справляли йому прикрощі. Він слухав мене ніяково, майже не відповідаючи. У ті хвилини я підозрювала, що слова, які він кинув мені колись («Помовч, ти тільки й умієш, що затерті фрази повторювати»), вирвалися в нього не випадково, через нестриманість, а означали, що він взагалі не вважає мене гідною серйозної дискусії. Це кидало мене у відчай, гнітило мене, мої обрáзи росли, зокрема тому, що я усвідомлювала, що коливаюся між суперечливими почуттями, які можна коротко підсумувати так: через нерівність для декого (приміром, для мене) навчання буває тяжкою працею, а для інших (приміром, для П’єтро) мало не розвагою; разом з тим байдуже, чи існує та нерівність, чи ні, учитися все одно треба, і якомога старанніше. Я пишалася тим, що зробила, пишалася своїми досягненнями і не хотіла вірити, що вся моя праця була даремною, що все це анічогісінько не змінило. Але з якихось незрозумілих причин у суперечках з П’єтро я зосереджувалась лише на думці про несправедливість нерівності. Я казала йому: «Ти поводишся так, ніби всі твої студенти однакові, але це не так, і вимагати тих самих результатів від молодих людей, які не мали тих самих можливостей, – це якась форма садизму». І я критикувала його навіть тоді, коли він розповів мені про бурхливу суперечку зі своїм колегою,